Один тільки раз прийшов Михайло до нього — це вже було тоді, коли російські війська відступили з Галичини, — порадитись, що далі діяти. В Пилипівку не наважувався поїхати: потрапить у руки польовій жандармерії; не пускав і Катрусю. Написав Іванові листа, та відповіді не отримав.
— Може, нам варто, Грицю, зголоситися на фронт? Десь там воюють стрільці, а ми відсиджуємося у затишку.
— В запіллі теж потрібні будемо, — відказав Гриць.
Він мав рацію: Львів ось–ось теж стане фронтом, імперія ж на ладан дише… І, може б, давні приятелі знову знайшли спільну мову, якби не заговорив Гриць про Відень.
— Радиш податися на "Віденський фронт"? — обурився Михайло. — Звісно, там пороху ніколи не буде чутно, звідти зручно придивлятися, що діється на Україні — варто повертатися чи ні?.. Ти, Грицю, зумів–таки знайти безпечну доріжку в Першій світовій війні і міцно її тримаєшся.
— Я хотів би, Михайле, щоб ти нарешті зрозумів одну істину: боротьба за волю точиться не тільки там, де рвуться стрільна, вона — усюди. Ти вважаєш Відень сховком для боягузів. А коли б не Відень, де б ти вилікувався від ран? Таж мусить мати військо, яке воює, ставку, штаб, тил… Бойова управа набирає до Відня старшин, які опинилися поза лінією вогню: закінчиться війна, і через Відень вертатимуться з фронтів українці — загартовані, вишколені, з них треба буде формувати полки. Хтось це повинен робити, як ти думаєш?
— Ти, може, й маєш рацію… Але ж чому там сидять самі невишколені паничі, які не нюхали ні разу пороху?
— Тому й раджу тобі…
— А коли всі захочуть до Відня?
— Усіх не візьмуть. Там треба вибраних, освічених, свідомих, там неписьменні парубки ні до чого. Зрештою, як вважаєш. Я написав подання. Якщо викличуть — поїду.
На початку літа 1918 року Львовом залихоманило. Почалося начебто з дурниці. На Гетьманських валах споконвіку стояла дерев'яна статуя середньовічного рицаря, яка символізувала військову міць габсбурзького трону. Так ось міські власті, які не мали чим сплачувати воєнні податки, що зростали з кожним днем, задумали патріотичний захід: одягнути дерев'яного рицаря у панцир коштом населення і цим самим зміцнити його символіку. Біля статуї поставили скриньку, повну цвяшків із великими мідними головками, жандарми затримували перехожих, примушували купувати цвяшок за одну корону і власноручно забити його молотком у дерево. За недовгий час протрухлий рицар убрався в мідь по шию і, таким чином обважнівши, упав долі.
Ця смішна подія викликала у вірнопідданих містичний страх — символ падіння трону! — а посполитий люд миттю сконкретизував символіку — кинувся до крамниць. Продавців засипали паперовими грішми, кожен брав, що тільки міг, та на цьому не скінчилося: ночами місто сповнювалось волоцюгами — забрязкотіли розбиті вітрини, дороги перегородили перекинуті трамвайні вагони, місто вмить стало схоже на шинель вояка, що лежав в окопі.
А далі пішло, як згори. Після Брестського миру, який визнав українські землі за Україною, вийшли українці на демонстрацію; у польських часописах під рубрикою "Четвертий розбір Польщі" друкувалися у чорних обвідках статті, в яких висловлювалися погрози урядові, цісар Карл І оголосив мир з УНР, а Польщі пообіцяв землі по Буг; наказав обмундирувати українських полонених у козацькі кунтуші — з Підзамча потягнулися на схід ешелони під жовто–блакитними прапорами.
Однієї з цих тривожних ночей у двері будиночка на Замарстинівській хтось несміливо постукав — раз і ще раз.
Михайло схопився з ліжка: його ніколи не покидала думка, що до Лукасевича може все–таки навідатися син Едвард. Вийшов у коридорчик, де вже стояв, припавши вухом до дверей, пан Збігнев; господар різко відсторонив Михайла рукою і запитав тихо:
— Ти, Едвард?
У відповідь почувся благальний жіночий голос:
— Прошу пана Лукасевича, впустіть, не бійтеся… Я стара жінка…
Пан Збігнев повернув ключа, прочинив двері й, побачивши перед порогом жебрачку з ціпком, хотів тут же їх зачинити, та скрикнула Катруся, яка теж вийшла в коридорчик:
— Мамо!
Другого дня Михайло і стара Шепетючка довго ждали на Катрусю, яка пішла покликати Гриця. Мати затялася: про все, що трапилося дома, розповість тільки при синові.
Минали тягучі хвилини чекання. Михайло таки допитався у жінки про свою родину. Нема вже родини: старі Шинкаруки повмирали, Іван — на війні. А Шепетючці сусіди принесли Михайлового листа, то й приїхала за адресою.
Потім усі сиділи й слухали. Стара розповідала про хворого квартиранта–офіцера, про гонведів–карателів, про зраду Шепетюка й арешт учительки Шубертівни.
— А старий як не при своєму розумі. Не виходить у село, боїться людей, замикається у хаті серед білої днини, по ночах кличе Бога і годинами молиться, б'є поклони перед образами. Я боюся, аби не стратився… Поїдь, Грицю, врятуй тата. Він уже спокутував свою вину. Та то такий страх був тоді — кожний міг схибнутися… Розрадь його.
Чорнів Михайло від страшної правди: немає більше вчительки–мами. Юда ходить серед народу і таврує, таврує лоби рабів… Катруся не віднімала від обличчя долонь, а Гриць сидів незворушний і холодний, мовби це його й не тичилося. Катруся через щілинки між пальцями дивилася на брата з надією, і судомилася її душа від того, що бачила: у Грицевих очах не було ні жалю до матері, ані осуду чи виправдання батькового вчинку — тільки страх за свою опінію.
Він довго мовчав, потім підвів голову, розвів руками й жалюгідно скривився:
— Я рад би, мамо… Та кличуть мене до Відня. Час такий, що…
— У тебе ніколи не було серця, — сказала Катруся. — Ніколи! Іди собі…
І Гриць вийшов, навіть не попрощавшись з матір'ю.
— Я поїду з мамою, Михасю. А ти чекай — до зими повернуся. А може, й скоріше.
Вона обняла Михайла, узяла його обличчя в долоні й довго вдивлялася, щоб запам'ятати кожну рисочку — назавжди.
У цю мить до кімнати вбігла пані Сташка, в очах її каламутились переляк і втіха.
— Я бачила на Варшавській Едварда. В цивілю… То був він. Ідіть звідси всі. Скоріше, пане Місю! Він прийде й уб'є вас!..
Михайло сказав:
— Проведу вас на станцію… — Повернув голову до господині: — А коли я вб'ю його, не проклинайте.