У натовпі я побачив Андрія. Важко було повірити, але то був він. Я пробрався до нього, узяв рукою за плече, повернув до себе, ми разом скрикнули, обнялися, і я тоді спитав…
Потім ми пішли до готелю "Монополь" на Карлову площу — він там зупинився, їдучи з України в Канаду з місією видавати газету для канадських українців. Розмовляли всю ніч.
— Я почав "червоніти", Михаиле, ще до відступу за Збруч. Воював у другому корпусі УГА, що стояв якийсь час на позиції у Дрогобичі. Може, ти чув або й ні — у одній із бригад утворилася червона "Жовнірська рада", постала вона як протест проти переговорів Петлюри з Пілсудським. Я не належав до неї, та бачив убитих; усі до одного члени ради були розстріляні…
— У війни свої закони, — відказав я. — Якщо так швидко розчаровуватися…
— Мною ніколи не володіли емоції, Михаиле: захоплення, розчарування. Я намагався збагнути ситуацію. Мусив для себе вирішити — уже за Збручем, — на чиєму боці маю воювати за Україну? На боці Директорії, яка разом із Галлером примусила нас залишити Галичину полякам?.. Зрештою, Перша бригада УГА, в якій я служив у двадцятому році під Уманню, перейшла на бік більшовиків. Отак я і став червоним… Пам'ятаєш нашу розмову у Варпаланці? "Винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ". Хтось із нас двох сказав ці слова. Нині іншого життя, ніж на Радянській Україні, я не знаю і не хочу знати. За кілька років або й скоріше повернуся з Канади до Харкова. Там я відчуваю себе потрібною моєму народові людиною.
— А ми, по–твоєму, непотріб? — заярився я. — Тільки тому непотріб, що нас доля закинула на чужину?
— Я так не кажу. Але ж ніхто не прив'язав вас до чужини. А на Україні відродження. Справжнє! Ти ж нічого не знаєш… Ні, я таки не розумію, як можна животіти в теплі й затишку на чужині тоді, коли Велика Україна стає на ноги і потребує рук, умів, коли Галичина конає під польським чоботом!.. Напевне, ти чув, мусив чути про колишніх старшин УГА Петра Шеремету і Степана Мельничука з моїх П'ядик. Не чув, то послухай. Дванадцятеро їх добровільно перейшли радянсько–польський кордон, щоб підняти повстання на Поділлі, та були спіймані і розстріляні в Чорткові. Я пишу про них драму, яка буде називатися "Дванадцять"… Скажеш: марно пролита кров. О ні, брате! Воля ніколи не прийде до тебе сама, мов наречена до шлюбу, за неї треба класти голови. Й жодна крапля крові не пропаде марно. Як і та, що всякла в галицьке поле, наша стрілецька — теж.
Згадували Маківку й присягу перед боєм… "А як впаду в лютім бою, не журись, я до тебе ще повернуся колись…" Не впали ми, але й не повернулись до своїх коханих. Андрій хоч поніс ім'я своєї Ірки у псевдонімі, а я від Катрусі — тільки терпкий подих її останнього поцілунку.
На прощання Андрій сказав:
— Хочу зустрітися з тобою у Харкові. Знаєш, як то було б чудово! Ми поїхали б у Мерефу на батьківщину Івана Сірка. Вибрались би на Лопань порибалити… Ти б познайомився з Курбасом, побачив живого Тичину… Не засиджуйся тут довго, Михайле, там будеш потрібен.
З паном Балаком Михайло познайомився два роки тому в пив'ярні "У коцура" на Малостранській площі. То був день його першого наукового успіху: докторант[51] Українського вільного університету Михайло Шинкарук захистив на професорській раді під головуванням ректора університету професора Горбачевського дисертацію на тему: "Регіонально–географічне поняття Східної Європи в найновішому освітленні".
За овальним столом у конференц–залі Геологічного інституту сиділи авторитетні вчені: професор хімії Іван Горбачевський, професор географії Степан Рудницький, професор педагогіки Софія Русова, професор мовознавства Василь Сімович, професор славістики Дмитро Чижевський — цвіт української науки на чужині — і запрошений на раду професор геології Карлового університету Франтішек Бегоунек, якого Михайло побачив уперше, а знав давно — вимогливого до своїх вихованців чеського вченого. Тому, коли професорською радою дисертація була вже схвалена, а Бегоунек попросив слова, Михайлова душа, як кажуть, пішла в п'яти.
Бегоунек хвилину мовчав, вивчаючи поглядом дисертанта, переступав з ноги на ногу, причому його повна присадкувата постать похитувалась за столом, ніби професорові було незручно стояти; Горбачевський попросив його за кафедру, та він недбало змахнув рукою, і Михайлові похололо у грудях: учений забракує дисертацію. Врешті професор заговорив:
— Я передовсім хотів би запитати шановного кандидата в доктори, до якої галузі географічної науки можна б віднести вашу дисертацію: до геоморфології, загальної фізичної географії чи до антропогеографії? Не можете на це питання відповісти, правда? І я не можу. Вас цікавить регіон Східної Європи, і зосередили ви свою увагу на центральній його частині, яку заселюють русини. Це зрозуміло: ви українець, а Закарпаття — його наш письменник Іван Ольбрахт у розмові зі мною назвав "землею без імені" — вас болить не тільки як географа, а ще й як історика або лінгвіста, бо ж це найвідгалуженіша на захід вітка вашої землі й народу. Ви ґрунтовно описали рельєф краю, а теж рослинний і тваринний світ, певне, не раз побували там в експедиціях, визначили етнографічні межі Закарпаття і з погляду антропогеографії довели, що географічна межа України проходить по угорсько–чеському кордоні. Я вас розумію, проте думаю, що чеським політикам, які з кожним роком все більше схиляються до думки, що чехословацька земля сягає на сході до Пруту, а на півночі до витоків Тереблі й Тересви, ваша наукова діяльність не сподобається, і вам краще б продовжувати її на Україні… Загалом я вельми задоволений вашою докторською роботою і вважаю її геоморфологічною — ви прекрасно бачите й відчуваєте рельєф землі. Проте часто повторюєте відоме, а є ж на світі землі ще не відкриті, а коли й відкриті, то не описані, для прикладу — архіпелаги Північного Льодовитого океану… Та це вже я своє торочу, бо мрію про Північ… Я ставлю найвищу оцінку дисертації Михайла Шинкарука.
Професор Рудницький провів новоспеченого доктора до Кардового моста. Михайло запрошував його в ресторацію відзначити свято, та професор відмовився. Запропонував Михайлові посаду асистента на кафедрі географії у Педагогічному інституті імені Драгоманова. Довго розмовляв з ним, був наче чимось стурбований, а нарешті сказав таке, що дуже стривожило молодого доктора: він не мислив себе у Празі без Рудницького: