— Убивати своїх… Я за Збруч не піду. Краще відступати на Чехи.
— Я тому й сиджу у Славську. З чеською прикордонною заставою є домовленість у разі чого… Нас приймуть. З Чехів матимемо можливість ще раз увійти в Галичину. Може така потреба настати.
— Хіба вже нема найменшої надії на дальшу боротьбу?
— Хто таке сказав? — аж обурився Черський. — На Волинській бойовій лінії, на північ від Львова, стоїть добре озброєний Перший корпус УГА, який може допомогти Другому корпусові, що утримує лінію Самбір — Щирець. Зрештою, ми можемо прийти їм на допомогу, але ж ніхто не дає наказу. Взагалі Петрушевич не реагує на явно критичне становище, ніби його у Станіславі вже й немає… П'ятий корпус Гриця Коссака стоїть під Чортковом — з артилерією й кіннотою — і теж чекає наказу диктатора, який ніяк не може опанувати воєнною ситуацією. До Станіслава напливають із Кам'янця старшини Директорії, блокують готель "Union", де резидує Петрушевич, домагаючись у нього військової допомоги…
— Я поїду в Станіслав до Петрушевича, — сказав Михайло.
— Диктатор вас не прийме… А втім, їдьте, нам нема чого вже втрачати.
…Тимчасова столиця ЗУНР зяяла руїнами і згарищами: два роки тому місто витримало кількатижневий обстріл австрійської артилерії, до того ж російське військо, відступаючи, запалило дерев'яні будинки, і на сьогодні в центрі міста залишились майже неушкодженими лише два п'ятиповерхові готелі "Union" і "Austria", у першому з яких поміщалася Державна рада республіки, а в другому міністерства.
Біля входу в готель "Union" стояв на варті стрілець із крісом — стояв, витягнувшись на "струнко", ніби повз нього тільки–но пройшов сам диктатор. Обличчя вартовий мав широке, сплющене від підборіддя, товсті губи стиснуті, з–під "мазепинки" стирчали великі м'язисті вуха — хлопець явно походив із села і на його обличчі відбивалася печать загнаності й послушенства: можливо, у "цивілю" він був наймитом або форналем на фільварку.
Мені треба було пройти до готелю й домогтися прийому у Петрушевича. Я мав йому доповісти, що Гірська бригада, яка уславилася хоробрістю протягом усієї українсько–польської війни, готова під командою отамана Черського вийти із Сколівського округу, якому з боку Чехів ніщо не загрожує, обійти зі сходу, попри Винники, клин галлерівської армії, що своїм вістрям досягнула вже Рудок і Комарна, й уміцнити становище корпусу генерала Тарнавського, який нині стримує наступ польських легіонів лише багнетами; при тому Гірська бригада оснащена легкими гарматами і має достатньо стрільн і набоїв.
Я віддав честь вартовому, але той навіть не кліпнув, скосив лише на мене великими, як у теляти, очима, в яких не зблисло й іскри зацікавлення моєю особою, хоч перед ним, як–не–як, стояв сотник. Я зрозумів, що вартовий добре усвідомлює свою місію і, незважаючи на низький ранг, відчуває свою перевагу над кожним, хто не вхожий до диктатора, — так, зрештою, було завжди в кожному війську.
Тому без крихти обурення і навіть з почуттям поваги до ретельного службіста я виклав йому свою потребу побачити Петрушевича. На це він відказав мені тільки двома словами: "Ваша перепустка" і далі стояв незворушно, дивлячись повз мене. Я спробував його переконати, що хоч перепустки у мене немає, зате є важлива справа до диктатора, що час нині воєнний і кожної хвилини на фронті відбуваються зміни, про які диктатор повинен знати, що я, до того ж, хай і колишній — командант Першого галицького піхотного полку. Проте вартовий і далі стояв, не поворухнувшись, лише в повних його губах прошелестіло слово "Перепустка!"
Я повернувся і пішов геть, постановивши прийти сюди за дві–три години, коли камінний вартовий зміниться, може, з іншим легше буде домовитися. Ішов навмання вуличками поміж руїнами і згарищами в напрямі готелю "Austria", де помістилися міністерства — можливо, когось із знайомих там зустріну, а в думці бриніла жартівлива і дурненька австріяцька пісенька про русина–вояка, який стояв при каноні і весь час ладував — навіть тоді, коли вража куля поцілила в чоло і закопали його в сиру землю. То був гіпертрофований образ дисциплінованості галицького вояка, достоту такого, як мій нинішній вартовий.
Перед готелем "Austria" руїни закінчилися, я увійшов у квартал ресторанів, кав'ярень і крамниць, біля яких вирував оперетково–мальовничий люд: у червоних шароварах, цяцькованих барвистих жупанах, у високих шапках із довжелезними шликами — ніби зійшов він із просвітянської сцени, де ставилась вистава з часів козаччини.
Я здогадався, що це отамани та ватажки загонів УНР, але чого вони товчуться тут, а не воюють? Їхня мальовнича вберя справила на мене прикре враження, і я подумав про скромну і часто вбогу форму галицького війська, яке не пишалося цяцькованою зброєю, зате воювало і складало свої голови на фронтах.
Я довго вештався богемним кварталом, приглядаючись до отаманів і отаманчиків, які товпилися біля ресторану і кав'ярень, заходили до крамниць і виходили звідти з крамом, зрештою, і я зайшов до однієї кав'ярні перекусити.
Посередині невеличкої зали сиділо за столиком четверо старшин — пили шампанське, голосно розмовляли. Один, у смушевій шапці, обшитій золотими шамарунками[47], добре вже напідпитку, схопився з крісла, протягнув до мене руки, широким жестом запросив до столу.
— Чому ви тут, а не на фронті? — спитав я різко, не зрушившись з місця.
— А тому, що відхотілося воювати, — знизав плечима старшина і сів за стіл. — Шансів на перемогу ніяких, пане сотник.
— А за чиї гроші п'єте? — наступав я.
— За гроші Директорії, — відказав цинічно старшина. — Бачите, ми приїхали з Кам'янця закупити зброю, а її нема. Тож не пропадати грошам, які завтра папірцями стануть… Нема! — вигукнув, налив у бокал вина й перехилив. — Ви теж не хочете воювати, ні–ні! Утікаєте до Відня. Такий собі невеличкий локомотив тягне щодня із Станіслава до Ужгорода два зелені вагончики, переповнені вашими. Для нас там мало місця… Ви не знаєте про це, пане сотник? Ось товариство не дасть мені збрехати, — він показав рукою на трьох старшин у френчах і синіх галіфе з білими кантами. — Але я іменем прем'єр–міністра Директорії Чеховського відправив–таки тими вагончиками вчора кілька наших найсвідоміших — хай вони в Європі пропагують українську справу. Бо Станіслав нині–завтра займуть поляки.