Одного дня ми опинилися неподалік села, яке жило: десь курився димок із димаря, десь паслася у рові корова; на полі гуркотів трактор і ходили з сапками люди — то, як ми потім дізналися, вийшли веснувати міські бригади; біля колгоспної комори, де видавали насінне зерно, стояли два озброєні міліціонери.
Ми не заходили в село, хоч була спокуса: може б, вдалося поповнити харчові запаси, гроші в нас були… Розбили свій табір у шелюгах під кручею, звідки виднілася обдерта від бляхи, без хреста церковця на околиці села.
Я уперше відчув, який то гіркий кусень хліба, коли ти його маєш, а хтось — ні, як судомить душу сором, що ти їси, а поряд мре голодний люд, як тяжко ховатись із заробленим тобою добром, немов злодієві — з награбованим. Але ми не могли інакше: наші харчові запаси танули, до Херсона ще далеко, а запастись продуктами ніде.
Пообідали, закурили і втім помітили біля церковці гурт жінок, здалеку було видно — святково одягнутих. Може, свято нині яке?.. Вони сиділи там, сновигали, ніби радилися, а потім рушили від церкви до Дніпра. Ішли, спотикаючись, деякі падали йдучи, їх підводили інші, потім усі побрались руками за спини і сунули повільно, мов примари — у вишитих білих сорочках, шальових спідницях і чорних хустках. Попереду гурту йшла дівчина із золотою чашею у руках, чаша світилася на сонці, мов засвічений ліхтар, позаду неї йшла молодиця, тримаючи в руках церковну хоругву на короткому держаку; гурт наближався до кручі, ми вже розрізняли одутлі й жовті обличчя жінок; процесія зупинилася над самим обривом. Тоді дівчина торкнулася до чаші губами і проговорила урочистим і ніби загробним, глухим голосом: "Немає вже ні хліба, ні вина, їжте тіло моє, пийте кров мою нового нашого завіту!.." Відтак передала чашу жінці з хоругвою, та повторила незрозумілий нам ритуал; чаша переходила з рук у руки, і всі жінки схилялися над нею. А потім молодиця опустила на землю хоругву, і тоді всі жінки полягали — нам здалося, що вони попадали, — і їх не стало видно із–за тирси.
Минув час — година, дві, а чи більше, нас діймали тривога і здивування: що ж, власне, відбулося? Професор пішов перший, я — за ним; ми почали спинатися догори по кручі. Вибралися на гору і жахнулися від того, що побачили: на зеленому плато лежали святково вдягнуті старі й молоді жінки — які мертві, які конали, а одна дивилася мені у вічі з німим докором, і коли я спитав, що ж це діється, прошепотіла: "Похорон… Але ви скажіть, скажіть, чим ми провинилися, що мусимо аж так страшно гинути?"
— Таке розповів мені Михайло після експедиції, а потім кілька разів повторив Тичинині рядки: "Чорнозем підвівся і дивиться в вічі, і кривить обличчя в кривавий свій сміх…"
Він повернувся морально розбитий, хворий. А в Харкові не стало йому легше. Ми заробляли небагато, та все ж таки більше, ніж інші, був у нас хліб і до хліба, хоч дорожнеча росла з кожним днем. Я загортала в папір, коли Михась ішов на роботу, бутерброд, щоб не мусив ходити в їдальню і вистоювати там у викладацькій черзі. Тепер, по приїзді, він попросив мене, щоб я давала йому по два бутерброди, потім — по три, далі — чотири. Я спершу думала: виголоднівся в експедиції, хай їсть, у нього тяжка робота, та врешті почала здогадуватися. "Кому ти носиш?" — спитала. "Там — діти", — відказав він. "Усіх не нагодуєш". — "Я не можу інакше, не можу. Краще сам здохну".
Одного ранку я крадькома пішла слідом за ним. Михайло перейшов Сумську і підійшов до Театрального майдану, огородженого дощаним парканом. Поміж пам’ятниками Пушкіну й Гоголю швендяли "дикі діти" — маленькі втікачі з голодних сіл. Там було їх житло, їхня "комуна". Міліція стерегла, щоб вони не вибігали на вулицю, щось їм там приносили — якусь добову пайку. Цього, звичайно, дітям було замало, вони обліплювали парканець, простягали руки, квилили… Коли побачили Михайла, зчинився ґвалт: його вже впізнавали "дикі діти". Михайло вийняв бутерброди з портфеля, подробив їх на манюсінькі шматочки й пучками, немов пташат–голопузиків, годував їх по черзі, поки не випотрошив із паперу все до крихти.
Я більше не давала Михайлові сніданків. Донині мучить мене сумління, але робити це й далі було безглуздо. Дітей у сквері ставало все більше, й вони врешті розповзлися по всьому місту. Атакували їдальні, сиділи на тротуарах, біля готелів і на вокзалі з простягнутими руками — сині, лахмітні, дизентерійні — майбутні будівники сталінського соціалізму.
Михайло ходив сам не свій, часто вночі прокидався і запитував одне й те ж: "Чим вони провинилися, що мусять так страшно вмирати?" — засинав і знову скрикував та схлипував крізь сон.
Рятував Михайла від депресії Микола Трублаїні. Я раділа, коли він приходив — такий простий, свій, розчухмарений, у светрі під шию — і заводив бесіду про мандрівку до Північного полюса, який був для них обох Меккою, обітованою землею, котру вони мусять здобути й проголосити світові, що живуть, і діють, і переборюють злигодні; хай там прокляті капіталісти не тішаться і не відправляють по нас молебень, ми виберемося на вершину Землі й доведемо те, чого не зуміли довести вони, — висоту нашої науки… А поки повернемося, лихо мине, це тимчасові труднощі, народ, який будує соціалізм, їх переборе, ми сильні, ми сильніші, ми най…
Своєю бравадою Трублаїні глушив у собі і зневіру, і страх. Він не був дрімучим фанатиком, розумів страшну дійсність не гірше, ніж ми, та іншого засобу протистояти їй не знаходив, і ми охоче піддавалися його браваді — для нас наставало свято, коли приходив Трублаїні.
Микола запрошував нас до себе в будинок "Слово", де мешкав із дружиною Ніною, або ж до Будинку літераторів імені Блакитного: туди сходилися письменники, митці й театрали на збори чи пограти в більярд у підвальному залі або посидіти в буфеті поряд із більярдною кімнатою за вином.
Тут часто можна було застати Ірчана, який редагував тоді журнал "Західна Україна", побачити, хоча б здалеку, маестро Курбаса — високого, вродливого, гордого, завжди оточеного поклонниками, драматурга Миколу Куліша, якого хто жартома, а хто всерйоз називав українським Шекспіром, та славного й кусючого, категоричного й непримиренного до тих, хто в чомусь із ним не погоджувався, — Миколу Хвильового. Вони, ці аристократи духу, а ми їх називали олімпійцями, займали столик у кутку буфету — може, й навмисне в кутку, щоб публіка не обступала їх з усіх боків, — і гаряче дискутували. Тут, у буфеті, відбувалися неофіційні письменницько–мистецькі збори, на яких ще можна було висловити відверто свою думку; в дискусіях брали участь усі, хто сидів у залі, кидали репліки, схоплювалися з місць і підходили, жестикулюючи, до "президійного" стола, сперечалися.