Зайнятий роботою, я не помітив, коли увійшов до намету Янченко, і аж тоді, як він присів біля мене на матраці й поклав на моє плече долоню, я не так побачив, як відчув його присутність — мого доброго, незрадливого друга.
Знав, що він зараз попросить щось розповісти, знав і те, що у Федора спрацьовує не празнична цікавість: завжди, а на нинішньому відлюдді особливо, він, слухаючи мої розповіді, перевіряє сам себе, порівнює з моїм життям своє, зважує, приймає, відкидає, виробляє свій погляд на нинішню переоцінку цінностей, очищується, бо мусить завжди бути чесним перед самим собою.
— Я колись давно недоказав тобі, — почав Євген. — Ти люто фукнув, мовляв, усе то була наволоч, а я таки привів його в зону — синьопогонника, що супроводжував мене на збір металобрухту біля шахти Капітальної. Охоронник мав із собою пляшку горілки, він налив мені півсклянки, а решту випив сам, упився і весь час скиглив: "Женю, ох, Женю, яке мені було б до тебе діло, якби мене не примушували вас стерегти… ти чудовий хлопець і роботяга чесний, ось іди собі, утікай — стріляти не буду". Потім він плакав із жалю, що пропадає через таких скажених собак, як я; ми ж то шкодили державі, підкопували її могутність, і якби не ми, давно б у країні настав рай, а так його нема і не скоро буде, і він змушений марнувати коло нас своє молоде життя. Потім конвоїр заснув, і я міг прийти в зону з його автоматом, помстився б йому за матюки і штурхани: мене б за це винагородили легшою працею і кращим котлом, а він став би таким самим каторжником, як я. Та ось проблиснуло щось людське у витоптаній злом душі синьопогонника, і я привів, буквально приніс його до межі зони, надавав ляпасів, щоб протверезів, подав йому автомат, і конвоїр, похитуючись, завів мене у зону…
Федір пильно оглянув мою коряжину й відкинув набік: йому, видно, не сподобалось моє милосердя, зафіксоване в лику потвори.
— Ти б, Євгене, написав спогади. Ніхто не знає того, що ти, ніхто того ніколи й не знатиме. Чи думаєш, що воно нікому вже не потрібне? Подарував ото генсек демократію і гласність, а ти вже й заспокоївся, як заплакана дитина, коли їй цукерку покажуть: усе добре, усе ол райт! Можна й побалдіти…
— Я так не думаю. До "балдіння" ще далеко, та й, мабуть, ніколи не прийде на нього час. Демократизація — то довга пряжа. Як тільки подумаю про стан моєї рідної мови в республіці, то й руки опускаються. Ще Франко взявся колись цей стан виправляти, бо ж українське питання було для австрійського уряду "ruthenishe Hausfrage"[34], віддане на розсуд полякам… А ми, учні Франка, які зуміли вивчити, упорядкувати і видати майже всю його творчість, домагаємося й тепер прав української мови у вузах, випрошуємо українських вивісок, афіш, шкіл, діловодства. Ми, як цього й бажав Франко, так далеко пішли вперед у науці, а в національному розумінні виглядаємо серед народів Європи троглодитами, які ще не зуміли узаконити для себе форм мовного спілкування… Яке там "ол райт"! А спогади… Може, колись напишу, багато вже їх з'явилось, ти ж читаєш пресу. Та чи зможе читач проковтнути пережиття усіх в'язнів, які залишилися в живих? І чи треба всім писати спогади — такі схожі між собою?
— Одному тисові в Аджарії, — заговорив після мовчанки Федір, — сповнилося чотири тисячі років. Он який ювілей! Свідок чотиритисячної історії людства. Але він мовчить. І тому живе, що мовчить. Бо коли б заговорив, його б відразу спиляли ті, яким не вигідна історична правда… І ти мовчиш, боїшся. Боїшся таких, як наш Пеньков… Я й досі не знаю, хто він, а ви не кажете, бо ж боїтесь. Ану раптом закриють нашій гласності рота — кому хочеться у ваші роки відбувати новий чи повторний строк?.. Я шкодую, що взяв його на Ямба–то. Але ж Русь на дурнів багата, розпізнати всіх фізично неможливо. Те найвище творіння природи, яке називається людським мозком, важко доступне для вивчення. А коли воно оперує кількома поняттями, спущеними зверху, то й зовсім не доступне, бо захищене бронею, яка називається глупотою… Так хто ж він — Пеньков? Чогось–то заховався від нас у бунгало…
— Про нього краще знає Віктор. Хай він і розкаже.
— Ой і обережний ти, Євгене!
— Міг би розповісти і я, перед тобою секретів не маю. Але то довга історія, і таки справді Горбов ліпше знає… Я щось нездужаю, Федоре. Ану лиш притули долоню до мого чола. Гаряче, правда? Вчора почав уже ввижатися мені скитальник Михайло.
— Незабаром ми почнемо його шукати… Та оскільки він до нас не прийде й не допоможе, мусимо запастися живністю і закінчити твою землянку… А хворобою не журися: якщо, не дай Господи, відкинеш ноги, то на морозі до самої весни збережешся цілим–цілісіньким, і всі ми гарно збережемося, і ховатимуть нас, свіженьких, у відкритих домовинах.
— Дурний ти… Але я недоказав. Поки почну писати власні спогади, хочу спершу осмислити долю покоління мого стрийка. Це ж воно передало нам невольничу естафету, і ми з нею добігли до волі… В нинішньому добровільному ув'язненні я хочу насамперед визначити для себе: яке ж то людське право було знівечене у тридцятих роках, що настала можливість сваволити аж такому беззаконню? І я вже визначив: право на пошанування людської гідності. Людина без гідності — лайно, його топче хто хоче. Але я думаю: чому все–таки ми, скривджені, стоптані, перемогли у війні?
— Та тому, що те право людської гідності набрало тоді чинності, — відказав Федір. — Я пам'ятаю, як народ ураз вибрався із страху перед безупинним терором, із страху бидла на бойні. Люди стали особистостями…
— Я хочу осмислити самотність зацькованої страхом людини.
На другий день Ніна продовжувала свою розповідь. Батько, мати й вона сиділи на тих самих місцях за столом, що й учора, а я знову зайняв свій куток на підлозі, слухав і спостерігав за ними. Ніна начебто позбулася скованості, і на маминому обличчі я вже не помічав незрозумілої для мене ревнивості; Нінина розповідь була сумна і болісна: спільне горе посестрило жінок.
Стрийна сьогодні стала мені рідною, бо ж розповідала про трагедію Михайла Шинкарука, а от її хлопчик, який бавився на подвір'ї з Богданом, залишився чужим. Через одне слово. Вчора, щоб утвердити для себе нашу спорідненість, я спитав, яке в нього прізвище, а він, навіть не завагавшись, відказав: "Краузе".