Бо війна — війною…

Страница 3 из 76

Иванычук Роман

"Сіль, — сказав дідуган. — Патрони".

У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя.

Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні — певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що?

"Знаю рибні місця", — сказав чоловік, пропонуючи нам свій "товар" за сіль і патрони.

"Ти Михайло?" — спитав я.

"Михайло, — відказав старий. — Я — Михайло".

"Давно ти тут?"

"Давно".

"Скільки?"

"Не пам'ятаю".

Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла.

"Навести хочете?"

"Ні".

Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч — так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною — нари; посередині сторожки — вільховий пень замість стола; у куті — риболовні снасті й сокира.

Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси.

"Рибне місце покажеш?"

"Ходім".

По дорозі я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей.

"Я нікому не потрібний, і ніхто — мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами".

"Хто ж ти?"

"Михайло".

"А колись ким був?"

"Полярником. До стужі звиклий".

"Чому ти тут?"

"Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а після війни випустили".

Федір ще довго розповідав про свою зустріч із скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовірна здогадка закралася мені в мозок, я пробував позбутися її — цілком, здавалось би, абсурдної, та вона вперто гніздилася, розбухала: а що коли то був мій стрийко Михайло Шинкарук, якого я ніколи не бачив, але багато знав про нього з розповідей мого батька… Полярник. Утік із Соловків. І — Михайло!..

Колись у бараку в зоні Сорок другої шахти розбудив мене вночі сусід по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що він мій земляк із Пилипівки, знав мого батька, а із стрийком Михайлом служив в Українських січових стрільцях. Цей сусід, колишній священик Григорій Шепетюк, у 1946 році відмовився прийняти православ'я; а що мав іще старі гріхи, то протинявся близько десятка літ по таборах стоїчним греко–католиком. Отож він в одному з таборів дізнався від колишніх соловецьких в'язнів, що серед них на Соловках було двоє коломиян: поет Андрій Бабюк, який після оголошення йому другого строку збожеволів і наклав на себе руки, і Михайло Шинкарук — той якимось чудом утік з острова й, напевно, загинув у холодних водах Білого моря.

Невже Федір говорить про мого стрийка?.. Та ні, це неможливе: стільки літ!

Та немов для того, щоб підтвердити мою здогадку, перед очима постали дві фотографії з батькового альбому. На одній — юнак у стрілецькій уніформі із завзятим гострим поглядом, а на другій — поважний чоловік із засмаглим обличчям, учасник полярної експедиції на Землю Франца–Йосифа 1931 року. На обох фотографіях — Михайло Шинкарук. Так то ж він!..

— Що з тобою? — запитав Федір, помітивши, видно, моє збентеження.

— Нічого… — відказав я упалим голосом і тут же спохопився: — А ти бачив його потім — скитальника Михайла?

— Дивіться, повірив Хома невірний! — засміявся Янченко. — Ти б виділив мені за це персональну порцію!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не підходив. Коли ми його покликали, він тут же зник, як мара.

— Ви не можете про щось інше розмовляти? — перебив розповідь Федора Степан Пеньков і увімкнув транзистора на повну потужність.

— Вам неприємні подібні розмови? — спитав я, глянувши на Пенькова. — Чому?

— А кому вони нині потрібні? — опустив очі домоуправ. — Маємо ж хліб і до хліба… Так ні — ворушать давнє, правди дошукуються…

— Правду–матінку не треба розшукувати, — відказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. — Правда, мов біблійний Єгова, є. Навіть тоді, коли її, зґвалтовану, викидають у кювет, сподіваючись, що вона до ранку витягне ноги!

Тієї ночі я не спав. Коротку білу ніч і всі подальші дні і ночі я думав про свого стрийка, про батька і про себе: зв'язував вогнива наших життів в один ланцюг випробувань двох поколінь, з яких лише другому було суджено діждатися справедливості.

Тож хочу, щоб про наші долі знали і наступні. Я адресую тобі, мій молодший брате, свою розповідь, яку скомпонував у пам'яті за час, проведений над озером Ямба–то, осмислюючи своє пережите, пригадуючи й домислюючи чуже — з батькових записок і розповідей, з наукових праць, листів і щоденників стрийка Михайла та із свідчень очевидців. А ти дітям перекажеш.

Із записок Івана Шинкарука

Весна 1914 року. Українські великодні свята випали зразу ж після польських, і всіх студентів відпустили на два тижні додому. Я закінчую щойно перший рік учительської семінарії у Станіславі, а вже мрію про той день, коли повернуся у свою Пилипівку вчителем і стану на місці пані Шубертівної, яка донедавна виплачувала щомісячно по двадцять корон на науку дітям найбіднішої у селі сім'ї — мені й братові Михайлові, що вчиться на першому курсі філософії у Львівському університеті. Мрію віддячитися їй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий і завзятіший від мене, піде в широкий світ, а я скромно буду вчити розуму сільських дітей і доглядатиму стару самотню вчительку до кінця її днів.

А ще мрію зустрітися у Пилипівці з коломийською гімназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львові на теології. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда і поглядає на Михайла. Що ж, він старший і мудріший, їй з ним цікавіше…

Цього року Михайло від себе і від мене подякував учительці за допомогу, бо отримав стипендію — двадцять п'ять корон, а ще з протекції відомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став підробляти кольпортером у НТШ[2], крім того, харчується в академічній їдальні за половину ціни. Висилає мені гроші на утримання, і я повинен звітувати перед ним за кожен крейцар.