(Згадка)
Присвячую пам'яті дєді
Десь зійшлося шість дєдів у Кутіх і змовилися, що в середу вже відвозять своїх синів до шкіл в Коломию, хоть най нені плачуть, хоть най під колісє лягають.
Досвіта хлопця у віз та й холодом, холодом у пістинськім лісі з’їдуться так, гейби не хотячи, гейби на попас під смеречиною. Та як хлопці з-поза смерік звідти не звідти здиблються і, як писанки, скачаються та й розпізнаються, то всю тугу з себе у росу поскидають, а коли ще й доля їх пальчиком закличе, то, як молоді голубці білі, у мури крильми летіти будуть. Не буде їм привиджуватися, що село їх здоганяє, навперед воза лягає і до міста не пускає. Не буде їх ніщо у грудях спирати, не буде їм дорога порохом в очі метати.
Буде їм сонечко цвітом личко малювати…
Так дєді себе безпечили та й так зробили, бо дєдева міць в хаті, а ненині сльози.
Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз на сіно сідати.
— Таки везеш його ситити, — ломили собі руки неня.
Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися, гей перед тучею.
Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешінкали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.
А як гуси загегали, овечки заблеяли, коровки замукали, то Іванчик вже сидів в білій корушинці на возі коло дєді і минав хату.
Вікна глипали за ним і хмурилися.
Двері запиралися і сердилися.
Плетені перелази руками махали.
На горбочку зелений ясінь підоймився і показував нені, куда її син іде.
Отави росу пили, ненин голос стелили: "Чи мені хибло ложки, чи миски, що я дитину від хати у світ пустила? Хто тепер буде мені косити, хто буде в бутин ходити, хто буде гонти робити?"
А як дєдя на то розгнівалися, то ненині слова утекли вгору і в хмарах горіли, аби Іванчик не банував за селом, аби вгору на небо дивився.
— Коби-с, хло’, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись мені дєкував, старому!
Іванчик дивився на червоне небо і палав коло дєді, гей той ранок коло сонця на сході.
Але то погані коні, їдуть, як змії!
Так як дві слові заговорити, а вони вже вуйків сад перебігли. Ото будуть вуйко неню сварити, що їм не сказали, коли Іванчик до школи їде. "Був бих йому грушок у торбину насипав, був бих кинув лева на скриптури, аби, гунцвот, книжки брався".
Та й були би казали: "Мой, хло’, Йва’, чітай, саняку, глібоко тоті коменюші, може би-с на злісного вивчився! Нема в селі понад него. Піп лишень на різдво та на великдень вепра ріжет, а він кождого місяця такого, як медведя, на ватрі шмалит! А які там набутки, гай-гай! П’ют, данцуют, з віри виходют. Гримни, кажет, Семене, з моєї дубелтівки зо три рази, най село знає, шо злісний Шпаніло з молодицями п’є та й гуляє!"
А дєдя зацитькували б вуйка: "Ану, заткайся, Семенку, братчіку, таки що піп, то не злісному пара: скорнєє-си рано, відгалакає своє та й увес день може пупом догори лежати, а ти, злісний, чімхай плаями, та вертепами, та печерами, доки тебе звір не збавит або христінин до вершка берези горі ногами не присилит!"
То вони собі перечуться, а Іванчик вже видить, як грубий злісний Шпаніло, прив’язаний ногами до вершка берези, гойдається синіський у повітрі та й руками галуззя ловиться, а галуззя ломиться, і він усім тілом теліпається, як повішена ворона…
— Відрубайте, дєдику, курмей, най злісний не мучиться!
— Ей-га, ти задрімав, хлопче, а попи, аді, вже службу правлют!
Іванчик стидався, а дєдя погладили його по голові і показували батіжком попові гори, що ранісько рядом поставали і червоними кремінними вершками молилися над селом, як три заживні попи над хлібом при парастасі.
— Буде, небоже, красна днинка, коби тобі така доля! Дєдєва твар сяла, як гай до схід сонця. Такі добрі були дєдя лиш тоді, коли з міста вертали, або десь котрої неділі, або коли у тетиної Маріки не весіллю були, або як колядували. Бо дєдя не мали коли веселитися і хату пестити. Як посиділи коли на стільчику коло печі і люльку закурили, то лиш доти, доки себе не вдарили по чолі і не сказали: "Ти сів, Юро, та й з тобов усе сіло!" Не раз Іванчик з братом і сестрою грався дєді та й нені, та й тоді брат Сюта вуглем малював собі вуси, сідав коло печі, поправляв волосся так, аби напереді підоймався вихор і, пахкаючи люльку, удавав дєдю: "Мой, хло’, ану, барди в руки та й січіть ріщє! Ану, маржині їсти дайте, ану, поліг обертайте, ану, хутко, живо, раз-два!"
На тото сестра Єлена убирала ненину хустку і боронила: "Мой, Ю’, уступиси від дітей, най сили набирают!"
А на тото Сюта Іванчика за вухо хап та й крізь двері: "Ци тобі тото дєдя говорит, ци хто?"
А сестра Сюту за зашінки та й у плач: "Мой, Ю’, а ти нащо дитині відорвав вухо, ти остікси?"
— Най робит або най гине!
— То ти такий дєдя?
— А ти така неня? Меш нужду їсти!
— А ти до чого ґазда?
— Я не ґазда?
І тоді Сюта біг за сестрою навкруг хати, питаючи, чи він не ґазда. А дєдя і неня десь із-за вориння показувалися і казали дітям, що виріють, але їх твар сяла.
Нема в світі понад сестру і брата та й понад неню і дєдю!
— Дєдю, — питається Іванчик, — а ви де діли Сюту і Єлену?
— Вони сеї ночі у діда та й баби ночювали.
— А ви чому мене туди не пустили?
— Бо ти до книжки, а вони до роботи.
Іванчикові стало так банно за братом і за сестрою, що раптом забаг скочити з воза і до них вернутися. Чому його з ними розлучили, чому його беруть геть від роботи, а їх лишають, чому його убрали по-великодньому, а на них руб на рубі? Він буде собі десь у хаті книжку читати та й блавучити, а Сюта буде гній з-під маржини тіскати, а Єлена буде на слоті маржину пасти! Будуть їх дєдя та й неня щодня сварити, а його будуть хвалити!
— Дєдю, вертаймоси ’д хаті, та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися та й сперли коня. "Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камратям, бо це вже пістинський ліс над нами".
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: "Гоп, гоп!"
А дєдя собі: "Гоп, гоп!"
Та й з’їхалися фіри, як наймлені. Тоті карі коні — то вуйка Костина Будза, а тоті білі — то вуйка Мартинюка, а тоті гніді __ то Кулешіреві, а сиві — то Лазорєкові, а тоті черлені — то Дутчєкові. Та і дєдя вхопили Іванчика за ручку і д’ вуйкам підвели: