Перша пара. — ...сидіти вдома і зосереджено думати над тим, що світ котиться до страшної катастрофи! — Ну, ти вже занадто перебільшуєш, люба. — Ах, у тебе абсолютно немає відчуття. Ти не усвідомлюєш, над якою безоднею ми оце танцюємо, і до якої безмежної...
Тереса. Як я рада, що це ви.
Полковник. Перепрошую, панночко?
Тереса. Пане полковнику, не вдавайте. Я вас пізнаю в усіх маскарадах.
Полковник. Але ж, панночко...
Тереса. Пане полковнику, не вдавайте! Коли хочете лишитися
невпізнаним, то принаймні шкутильгайте абощо. Полковник. Як же ви мене впізнали?
Тереса. Господи! З ваших рухів. З вашої ходи. З ваших геркулесових плечей. З вашого способу тримати келішок.
Полковник. Ви бачили, як я тримав келішок?
Тереса. Я стежу за вами вже п'ятнадцять хвилин.
Полковник. А я собі й не той, що можу ще бути предметом зацікавлення такої леді. Зате вас ніяк не можна впізнати.
Тереса. Мистецтво, пане полковнику, мистецтво. Між іншим, пане полковнику, мені не до жартів.
Полковник. А то чому?
Тереса. Думаю, що й вам так само.
Полковник. Бачите, це як дивитись на справу. Або життя взагалі жарт, і тоді перестати жартувати означає перестати жити. Або ж жарт це виняток із життя. Але в такому разі я, що прожив усе життя жартома, виходить, ніколи і не жив.
Тереса. У мене навпаки.
Полковник. Саме?
Тереса. У мене навпаки. Я ввесь час намагаюся жити поважно.
Але життя тільки й робить, що жартує зо мною. Чи ви можете дві хвилини говорити серйозно?
Полковник. Думаю, що дві хвилини — ні.
Тереса. Добре, а одну?
Полковник. Боюся, що теж ні.
Тереса. Навіть коли б ішлося про найдорожчі для вас речі?
Полковник. Саме тоді найменше. Дороге тільки те, що дається жартома.
Тереса. А те, що дається тяжким щоденним божевільним трудом?
Полковник. О, його треба якомога швидше сховати в куток і забути.
Тереса. Але, пане полковнику, ви знаєте, що я майже не переношу ваших афоризмів, коли маю намір говорити про речі...
Полковник. Люба, дорога, незрівнянна Тересо! Я майже не переношу майже все, чим живуть і чим дихають люди. Але саме тому мені і найзручніше жити, ніж будь-кому із смертних.
Тереса. Ваша правда. Як би я хотіла посідати ваш погляд на світ!
Полковник. Ні в якому разі не потрібно. Тереса. Чому?
Полковник. Бо не варт посідати мого світогляду, не посідавши моєї статі, мого бараболястого носа, мого двічі на день голеного обличчя. Ну, і, звичайно, моєї блискучої біографії. А це значить: посідати всю купу вчинених мною і дуже вигідних для мене компромісів із життям. їх звичною мовою прийнято називати гріхами.
Тереса. Добре. Я цього хотіла. Поясніть мені, будь ласка, що таке гріх.
Полковник. Це, знов-таки, як з якого погляду. Хтось — не пам'ятаю, хто, — висловив думку, мовляв, убивця поодиноких людей називається злочинець, а масовий убивця — герой. З такого погляду, я герой, бо вбивав людей не рахуючи.
Тереса. На війні?
Полковник. Ясна річ.
Тереса. І почуваєте себе щасливим?
Полковник. Ясна річ. Бо, прошу зауважити, я завжди вбивав тільки тих людей, які хотіли, щоб я їх убивав.
Тереса. Не розумію.
Полковник. І не зрозумієте. Між вами, найдорожча Тересо, та мною — тисяча років. Ваше покоління ділиться рівно на дві половини. Одна не визнає вбивства цілковито. Друга визнає, але тільки з ідейною метою. Ні та, ні та половина не мають найменшого уявлення про те, що означало вбивство для нас, хто були офіцерами старих імперій. Людина імперського світогляду, Тересо, для вас — музейний експонат. Ми не мали нічого спільного з пацифізмом, який так владно опанував половину сучасного світу. Ми прекрасно знали завітні мрії багатьох хлопців із сусідньої імперії. Вони прагнули одного: помірятися з нами силами. Але ми ніколи не бруднились і ні об яку ідею вбивства. Ми не потребували підсилювати свій запал ненавистю до тих хлопців із сусідньої імперії. Ми мали до них найкращі почуття, як і вони до нас. Перед усіма тими, що я їх убив, я маю абсолютно спокійне сумління. Я знаю, що вони не мають до мене жадних претенсій. Навпаки, відчувають до мене повагу за мої швидкі і точні постріли. Так само, як, безумовно, і я відчував би повагу до них, якби вони поцілили мене з подібною майстерністю. У тому бо й суть, що я зберіг про всіх них якнайкращі спогади.
Тереса. Цікаво. Дуже цікаво, пане полковнику. Далі.
Полковник. А що ж далі! Далі імперії розвалились. І тоді ми пішли воювати за самостійність їх уламків. Новонароджені ідеологи вказали нам на можливі бази власної державности. Що ж, ми не хотіли ставати всупереч новому поколінню. Держава, так держава. їм було видніше. Зрештою, ми люди вірности. Старі офіцери, ми й далі робили те саме, що робили доти. З тією лише різницею, що тепер нам довелося вже вбивати багато таких, які зовсім не хотіли, щоб ми їх убивали. Отже: боягузів, а що найгірше було для нас — пацифістів. Найгірше, бо — повторюю, зважте це, — ніколи до того не було нашою засадою вбивати людину проти її волі. А втім, це не наша провина, а тих людей, що мають справу з історією, з політикою, з світоглядом і тому подібним. Хоч, звичайно, у тому, що нам довелося стати їхніми наказоємцями, я вбачаю остаточний занепад нашого покоління.
Тереса. Ви гадаєте, ваша роля скінчена?
Полковник. Безсумнівно. Як скінчена роля бджоли, коли їй трапиться вкусити палець людини.
Тереса. А нове покоління?
Полковник. А нове покоління має власні турботи. Або переможе пацифізм, і тоді ми непотрібні. Або ж переможе вбивство для ідеї — чи ідея вбивства, що те саме, — і тоді ми теж непотрібні. Ми бридимось однаковою мірою і тим, і тим.
Тереса. У такому разі, ви повинні ненавидіти і... вашого сина?
Полковник. З якої то речі?
Тереса. Адже ваш син утілює... У всякому разі, схвалює вбивства для ідеї.
Полковник. Що ж! По-перше, бридитись не означає ненавидіти. А, по-друге, бридитися справою, що їй служить син, не означає бридитися самим сином.
Тереса. Як давно ви бачилися з ним востаннє?
Полковник. Скоро чотири роки.
Тереса. Ви хотіли б з ним побачитись?
Полковник. Дуже.
Тереса. Чи ви знаєте, що він тут?
Полковник. Знаю.
Тереса. Чи ви знаєте, що він сюди зараз прийде?
Полковник. Знаю.