"Статут".
Close на нашу мову. Робить навіть тобі предложенє: він дасть гроші, а ти зладь переклад. Вправді, у тебе мало часу і твоя праця, ну — так, безперечно, то-то, але се ганьба, що всі народи мають ту своїх мовах ту потрібну книжку, а ми ні!
Ліве око Криси було глибоке і спокійне, як темрява, праве звужувалося і миготіло, як вечірня зоря. Він говорив далі:
— Дар любові має ті самі дороги, що праця, талант, геній, але вертаю до основи... В моїй душі нема ані одної струни до особистої власності. Люблю мертві і живі постаті серед природи і людей в незалежній свободі, незв'язаній правом приватного властителя. Кожда річ має свою індивідуальну характеристику, і се цікавить мене, але ніколи не міг би я уявити собі якої-небудь людини як свою приватну власність. Кажу одверто і щиро, а ти застановися, оскільки я тут маю що-небудь спільного з загородою самців, до яких рівняєш мене.
Був лихий, роздражнений і подумав: "Там до чорта! Вона гадає, що я хочу мати з неї коханку!"
Душа артиста була вражена до глибини, і він став знов смутний в своїй безмежній тузі за іншим світом і кращою людиною.
"Так, так, для мене нема нікого на сім студенім світі", — подумав і сказав по хвилі:
— От тобі перший примір, як мене люди розуміють.
— Але ж ні, — перебила вона.
— Як же ні, тож посуджуєш мене о низьке самолюб'я й підозріваєш, що важу на твоє тіло!
— Але ж ні, зовсім ні!
— В такім разі чого ж махаєш зрезигновано рукою і чуєш жаль до мене, що я розчарував тебе і розвіяв твої мрії?
— Я тобі закинула, що ти розвіяв мої мрії? Ні-і, се життя розвіяло їх. І тут я лише винна... Зрештою, не вільно мені помилитися ані на хвилю?
Станула напроти нього, стиснула його руку, дивилася з-під брів в його очі і питала поважно:
— Не віль-но? Не ві-іль-но?
Махнула вдолину головою, бо капелюх зісунувся назад..
Того вечора вертав Криса розсіяний домів і не міг зібрати думок.
Ходив по своїй кімнаті і з гірким насміхом наслідував східну вимову:
— Ррг, ррг, ррг!..
— Здавалося, що крук літає і кряче над ним.
V
Чекав на неї коло парку. В кілька хвиль по означеній годині заздрів далеко крисатий капелюх, піднесене вгору бліде обличчя, очі губилися за склами так, що їх не було видко, її тонка, похилена вперед постать линула до нього таким виїмковим рухом, що він даром силувався знайти порівняне до нього.
Махнув вгору капелюхом, вона здалека як все бачила вже його і кивнула головою. Зближалася до нього, він дивився в її розсіяні риси зі змерзлим, квасковатим усміхом.
Була задихана, подала, як звичайно, ліву руку і стиснула нагло його пальці. В початках разило се його, тепер привик — і се було для нього цікаве.
— Як ся маєш? Може, спізнилася я!?
— Ні-і, зовсім ні.
— Але ти, може, довше вже чекав на мене?
— Так, але вийшов скорше.
— Ну, то добре, що не моя в тім вина. Опинилися коло своєї лавки.
— Може, не будемо сідати?
— Чому?
— Як ти змучений, то сідаймо, але деінде.
— Чому?
— Не люблю отих цвітів, — показала парасолькою на сині іриси, якими був свіжо засаджений великий круг довкола.
— Чому не любиш? Вони нагадують мені хижацькі, комахоїдні цвіти.
Ходили мовчки довго, врешті Альва зачала оповідати:
— В сусідстві там у нас є одна дівчина, що має падавку. Се страшна, огидна слабість... Такій людині кождий, що лише добра для неї бажає, повинен підсунути трутизну, аби навіть не знала, коли її смерть захопить. Правда?..
Криса здвигнув раменами. Був подражнений.
— Є багато родів епілепсії. Деякі даються стерпіти, а навіть вилічити. Але взагалі не розумію, відки чоловік може мати право троїти чи в інший спосіб убивати другого чоловіка?
— Не розумієш? Те право осягаєся лише через любов. Коли б ти полюбив якусь людину, а потім довідався, що вона невилічимо хора, то не старав би ся вкоротити її мук?
— Ні, ніколи таких тайн не брав би я на свою руку.
— А коли б така людина сама прохала тебе о се?
— І в такім разі не зваживбися на сей крок. Кождий чоловік повинен відповідати сам за себе.
— А коли б вона не мала відваги наложити на себе руку?
— Ти поставила в заложеню любов, отже, не розумію, чому людина з падавкою мала би стратити всю вартість життя і краси і чому в хвилях свідомості мала би знайти менше щастя, ніж в смерті?
Альва перескочила несподівано на зовсім іншу тему.
— Сеї ночі сперечалися ми обі з сестрою. Наш пес не давав спокою і кількома опадами будив нас. Привик спати з нами. Але більше любить зі мною. Таке біле сотворінє. Я люблю лише два єства: сестру і його. І сестра його любить. Вона зажурилася би на смерть, якби він вгинув. Він любить часом зайти і вкусити в руку нашу сусідку або роздерти на ній сукню. Що тоді гамору і вереску!
— Над чим же ви сперечалися? — перебив Криса.
— Ага, ми сперечалися над тим, чи може бути приязнь між мужчиною і женщиною? Я давала докази, що так, а сестра була тої думки, що приязнь між женщиною і мужчиною цілком немислима.
— Скажи сестрі, що примірів такої приязні найбільше на світі. Кожде сопружество.
— Е, ні! Сопружество — се ж прецінь не приязнь, се радше любов.
— От бачиш! А я додам ще ненависть, чого ж більше хочете? В приязні і любові треба передовсім зжитися.
— Суперечка з сестрою настала з приводу штуки Гауптмана "Перед сходом сонця", на якій були ми вчора. Але мені ходить о се, чи взагалі між мужчиною і женщиною може бути сама чиста приязнь без ніяких побічних зглядів.
— Можливо, й се у виїмкових людей, але, беручи справу природно, годі уявити собі цвіт, який ріс би літаючи в воздусі, без коріння в землі.
— Сеї ночі відновився мені знов той спомин з гір, я вже оповідала тобі.
— І що ж?
— Уперед була би я пішла з тобою.
— А тепер боялася б!
— Ні, зовсім не те, але надумувала би ся, чи піти, чи ні... А се просто з тої причини, що я стратила віру в себе, в свою силу, взагалі, у все. Давнійше могла я доконати всяку постанову, а тепер навіть не укладаю ніяких планів, бо все чорти беруть... Страшенне з мене ледащо.
— Цікавий я, що то з нами буде за десять літ? — сказав він задумчиво.
Сходили в круту, темну і дику алею.
— Що б ти робив, як би так вискочили тут на нас розбишаки?
Криса вложив руку в кишеню, обіймив долонею малий пістоль, потиснув збоку пружину так, що люфка