Сутінь застелювала від заходу дикий парк.
Альва оповідала знов про якусь товаришку, але Криса своїм звичаєм не слухав слів, лише далекого гомону, який тремтів поза її голосом.
Не міг нічого відкрити.
Ішли обоє поволі алеями, він тримав її під руку, притискав від часу до часу її рам'я, вичував м'ягоньке, гаряче тіло, вона здригала, мовкла, стискала потайки його пальці, набирала напрасно духу так, що чув її гарячий віддих. Іскра з хоровито м'ягкого рамена одурювала його, блідий профіль Альви тремтів, її око слідило Крису хитро з-під брів понад цвікер.
Глянув на неї і по незлічимий раз губився знов в питаннях: що криється під тим оком? Раз було воно полохливе, непевне, підзорливе, фальшиве, то за хвилю гляділо в нього зі студеною грозою, і йому здавалося, що коли б позволив собі на свобіднійший крок, то в ту мить блиснув би ніж або револьвер коло його груді або — щонайменше — могла би вона кинутися на нього, як людина, яка попала в острий шал.
Поглубляв ту загадку й ані в загальнім враженні, ані в подробицях не міг порівняти Альви ні до чого, що лише знав і бачив в живій і мертвій природі.
Тайна сеї дівчини зачала притягати його, як чар отруї.
З замкового павільйона виглядало світло крізь венеціанське вікно. Обоє приглядалися, як те світло ховалося поза тіні гілляк, то виринало рівним колесом вікна.
— Знаєте, я від якогось часу цілком забула за Берглін. Не знаю чому, забула я про свою одиноку постанову й одиноку мрію свободи. Щось недобре діється зі мною. Найгірше, коли чоловік не годен доконати своєї постанови. Такий чоловік не варт нічого... Не знаю, хто тут винен... Найліпше признатися самому до вини і жадати найбільше від себе самого. Вчора станув переді мною спомин з-перед кількох літ. В нім нема властиво нічого цікавого. Се була прогулка в гори. Була тоді сестра, тета і двоє молодих людей. Одного дня ціле товариство лишилося на поляні, а я з одним з тих молодих пустилася вище, в полонину. Ми розмовляли по дорозі, але я потім була змучена, ні, не так змучена, але не мала охоти йти далі. Він обіцював мені гарний краєвид з гори, до самого верха не було вже далеко, але я не хотіла драпатися вище... Не знаю, чому мені вчора прийшов сей образ в спомині... Я думала за вас...
— Що то є, — перебив Криса, — що у вашій жіночій парафії ніколи не знають: чому, що, відки і т. д. Я навпаки — все знаю, що зі мною діється: відки такий або інший спомин, думка чи настрій налетів на мене... Але не в сім річ... Отже, зі мною пішли би ви вище?
Альва притулилася до його рамена.
— Так. В тім прецінь нічого дивного. Той чоловік поводився тоді цілком статочно, не міг мені прецінь нічого злого зробити, але я — ну, не хотіла з ним іти далі, і кінець.
Криса повів її сходами у замковий павільйон. Зайшли в простору, білу залу. Серединою був довжеленний стіл, застелений скатертю. Не було тут ані одного чоловіка, лиш тишина. Господар, німець, старший мужчина, з заличками, подав чайник і фляшку.
Криса показав на плетений фотель на бічнім місці, Альва сіла, він коло неї. Пробував заходитися коло чайника, але Альва встала.
— Позвольте, я виручу вас.
Криса хотів налляти вина дівчині, вона живо заперечила.
— Я не вживаю жодних трунків! Дивіть!
Показала на брошку з написом "Elentheria"[6].
— Я не алкоголік, але признаю йому не раз творчу пружину...
— Я знов не терплю жодних трунків. Знала одного досить інтелігентного чоловіка, і ми жили приязні, але раз увиділа, як він з насолодою попиває вино, то зірвала з ним.
— То, може, вас буде разити, що я п'ю?,
— Е, ні, зовсім ні. Я говорю лише про той його вираз, що мене тоді, в тій хвилі, так неприємно вразив.
Криса вчув холод по плечах, просив Альву встати, закинув на фотель свій "розбійницький", як називав, плащ з пелериною й обгорнув дівчину, а сам присунувся коло неї і розгрівав себе гарячим напоєм.
— Чи уважаєте, як тут просторо, гарно, яка тут святинна тишина! Де тепер всі наші приятелі і вороги?! Знаєте, я дуже вам вдячний за товариство. Не вмію плакати перед ніким, і відси страшенний біль і велика туга за таємним сонцем. Але тішуся вами. Маю велике довір'я до вас. Видиться мені, я майже певний сего, що ви мені ніколи не спроневіритеся... Знаєте, се смішне, але виявлю вам: я сеї ночі розмовляв голосно з вами, сам, серед чотирьох стін, га-гa! Потім списував всьо, про що забув вам сказати, чи спитати вас...
— Маєте тут, може, при собі? — спитала живо Альва.
— Маю, але се пусте, я тямлю всьо нині. Зрештою, о, дивіть, є тут... Передо всім застановила мене ваша самовбійча манія. Під тим мусить щось критися. Коли б я заслужив на довір'я, то виявіть мені всьо, мене нічо не зразить, а вам стане легше.
— Але ж прошу мені вірити, що у мене ніколи нічого замітнійшого не зайшло, я так собі постановила, та й вже...
Криса подразнився:
— Як же можна так, без глибших причин, бажати смерті, се ж нездорове у вас! Смерть нічим не цікава, і годі через загублений черевик відбирати собі життя!
Альва розсміялася вголос:
— Ги-ги, через загублений черевик! Се подобається мені! Влучно сказане!
Криса продовжав свою річ:
— От, видите, ми так виїмково зійшлися на сім світі, ви представляєте для мене, як артиста, важний проблем. Хто зна, яка історія зачнеться між нами, на всякий спосіб, — гарна, ясна, — ви можете самі для себе у власних очах не представляти, як повідаєте, ніякої вартості, але для мене ви маєте вартість! І так ні сіло ні впало, хотіли би позбавити себе життя!?
— Яку ж я можу мати вагу для вас?
— Се вас зовсім не повинно обходити. Скажу вам ще дещо, видите, я балакун, правда, се смішне, але вірте, я цілі літа мовчу, лише перед вами так розходився... Видите, — тут Криса схилився до уха Альви і говорив острим, але певним півголосом, — я маю не раз серед темних ночей хвилю, що паду до ваших ніг і цілую їх...
Альва похилила голову в долоні і сказала глухо, несміливо:
— Мене вразило, що ви мене оноді, ні, се було вже кілька разів...
— Що? — питав Криса.
— Поцілували в руку. Я не достойна того... Я радше вас повинна би... Я зразу кілька ночей не могла спати...
Тут злетів їй цвікер, Криса підіймив його, відложив на стіл, взяв її за руки і вдивлявся в очі. Відхилилася, відвернула на половину голову й гляділа потай на нього. Тепер її очі мали зовсім інший, дивний вираз. Був в них скритий, солодко-квасний усміх, який притягав Крису, як зачарований напій.