— Лишися ще кілька хвиль! Я нізащо в світі не пущу тебе! Побудь ще трохи, мені страшно самій.
— Мушу йти — жінка хора, хочу написати лист до неї.
Ольга опустила руки і повелася, як підвіяна, на крісло.
— Можеш іти, я тебе зовсім не задержую. Опановував розстрій і говорив спокійним, сухим голосом:
— Не люблю таких товаришів, що не шанують моїх людських обов'язків...
На лиці Ольги виступила краска гарячки, вона покрутила головою, дивилася вбік і сказала:
— Ох, коли б ти знав, Юрко, як мене болючо кривдиш!
Криса видивився на неї.
— Я-я тебе кривджу!? Вона потакувала рішучо.
— Так, дуже мене кривдиш. Ти сам, може, навіть не відчуваєш, як не раз одним словом завдаєш мені рану, як затроєним ножем. Уперед не звертала я на се уваги, але відколи чимраз більше віддалася тобі, то замітила, що ти як би напосівся ранити мене, щораз гірше, просто як би мав приємність в такім поведенню зі мною. Не раз не можу собі вияснити, чи робиш се свідомо, чи несвідомо...
— Я не розумію, о що тобі ходить. Скажи ясно... Се виглядає на дивацтво, хорі нерви... Вона говорила здержано.
— Дійсно, ти мене так не раз не розумієш і так вбиваєш в мені всьо найсвятійше, що я маю охоту вибити тебе або випросити за двері.
Криса встав.
— Скажи отверто, о що тобі ходить, і дай мені спокій!
— Я можу вас, пане Криса, в кождій хвилі звільнити від себе — прошу — як вам не подобається — можете вийти.
Був прибитий надміру:
— Ви не маєте ніякого права ані обов'язувати, ані звільняти мене — розумієте? Належу до вільних людей і ненавиджу всякої залежності.
— Перепрошаю, ви більше невільні, ніж я, ніж хто-небудь інший! Вам навіть не сниться, який з вас великий невільник!
— Я сповнюю свої обов'язки, затикаю людям пащі, аби не дзявкали на мене, а роблю се лиш для своєї духнової свободи...
— Так, але забуваєте про важнійші, вищі обов'язки супроти ліпших одиниць, які віддалися вам душею і тілом.
Криса повидів, що не дійде з нею до ладу.
— Вертаю до річі. Скажіть мені, коли і чим я вас скривдив; на сім залежить мені.
Не хотіла виявитися. Він впав на здогад. Вдивився в неї з диким усміхом і цідив спокійно:
— Разить вас, може, що я деколи згадую за свою жінку?..
Ольга давила лютість і говорила сухо:
— Я просила би вас дуже, товаришу, щоби ви в моїй присутності ніколи ані словом не згадували про третю людину. Се просто виводить мене з рівноваги. Я вперед розуміла вас в тім згляді й оправдувала, але тепер — назвіть се як хочете, — може бути, що в тім моя слабість, та як би воно й не було — ви з огляду на мої почування до вас — ніколи не згадуйте про третю особу, бо се вбиває мене, й я мусила би зірвати з вами і сказати просто: ідіть собі до чорта, я обійдуся без вас! Боліло би се мене дуже, але вже більше не мучила би ся, як досі.
В Крисі перемоглася туча, — він з поета перекинувся в холодного природника. Поправив рішучим рухом крісло під собою і питав спокійно, сверлуючи її очима:
— Перепрошаю вас — ви знаєте мою жінку? Ольга відповіла нервозно:
— Я її зовсім не знаю і не бажаю знати... "Ага, — подумав Криса, — негідниця ніколи не стерпить вірної жінки!" По хвилі додав:
— А чи знаєте ви, що то всьо, за що ви мені вдячні, — походить в першій лінії від моєї жінки, хоч вона навіть не знає вас?.. Зрештою, говорім як далекі люди: чим моя жінка, як дружина артиста, може заваджати мені в приязні з гідними людьми?
— Прошу вас, товаришу, мені зовсім не хочеться входити в ту справу, і більше не бажаю розмови на ту тему.
Заткала уха.
Криса встав і вийшов.
XVII
З її лиця щезла краска, очі як темні діри в масці.
Пішла до столика, виймила з футералу лискучий, острий ніж, взяла ліскову паличку, сіла на софі і стругала. Білі тріски відлітали на підлогу, Ольга стругала завзято, на її лиці замерз усміх полового подражнення. Вирізувала на паличці карби, зістругувала їх, паличка ставала менша, врешті остав з неї лиш патичок. Ольга покришила його впоперек на дрібні куснички, змела долонею на землю і відложила ніж. Встала, скинула прожогом суконку та сорочку і ходила гола по покою. Станула перед дзеркалом, гладилася по бедрах, потім лягла на зелений, стрижений килим і качалася, як пантера, аж сон зломив її.
Сниться їй, що в кімнату ввійшов невідомий дужий хлопець, всміхався і б'є її в лице, вона паде на коліна, обіймає його з усеї сили за бедра, він обгортає її своєю пелериною, бере острий, лискучий ніж і водить вістрям в подовжних лініях по її стегнах і на переді вгорі по ногах. За кождим почерком ножа просякає кров наверх, як червона гарасівка, Ольга витягаєся і лебедить в захваті полової розкоші.
Збудилася, встала і писала лист до Патлатого.
"Мій!
Ще так раненько, а я вже не сплю. Ще сонечко дрімає в обіймах іншого світа, а я тужу за тобою. Тужу так, як тужать десь тепер сонні ще, навіяні млою листочки на деревах і як вони на привіт перших променів замиготять всіми красками, так і моя душа здригнула б ся тепер від твойого цілунку...
Ох, як дуже тужила я цілу ніч і тепер тужу за тобою!
Я так хотіла пригорнутися до твойого серця і вслухатися в нескінченну пісню краси, в ніжні, вічні акорди, які переливаються з твоєї душі в мою.
Ох, як дуже тужила я цілу ніч і тепер тужу за тобою!
Прийди, пригорни твою Олю до своєї груді, оплети мене своїми могучими раменами, нехай потону в нірвані. Прийди, я витягаю до тебе свої обійми, мої уста, я ціла тужу страшно за твоїми цілунками і хочу зів'янути в твоїх обіймах.
Твої цілунки будять райську дрож в моїм тілі, запалюють іскорки, викликують пахучі цвітки в моїй крові. Ти раз цілуєш як огонь, часом як вихор, деколи болючо як вістрє меча, то знов як легіт в гарячу, літню днину.
Прийди, я жду!.."
XVIII
Рано вибрався Криса за місто в лісок, куди виходив звичайно. Був вже в половині дороги, як увидів перед собою Ольгу з Патлатим під руку. Довгий, похилений вперед, ішов великим кроком, вона телепалася на його лікті, як вузлик. Червневе сонце пригрівало, пара тих людей потягнулася в лісові корчі.
Криса вернувся в місто.
В кілька днів стрітив Ольгу на вулиці. Ішла згорблена, витовчена, солом'яний капелюх запав майже на носик. Робила заміти Крисі, що обіцяв їй справити "Primus" і досі сего не зробив. Криса затаїв своє зчудованє, бо ніколи про такі річі не думав і не обіцював їй. Далі сказала, що дуже хора на жолудок і закидувала йому невірність і недостачу товариського змислу в тім, що не відвідує її. Вимовлявся, що має тепер багато праці. Просила, щоби підвів її під браму. Сказав, що не має часу. Пустив її саму в скісну вулицю і дивився в її постать збоку. Оглянулася і пішла поволі з усміхом. Той усміх нагадував череп з вищиреними зубами, а її примружені очі з-під капелюха виглядали по-китайськи.