— Гарну маєте жінку... Я вже стрічала такі лиця, її самої не виділа, але пригадую собі, що стрічала схожі. — По хвилі сказала: — До вас має хто, може, прийти?
— Ні, ніхто не прийде.
— Можна для всякої певності замкнути двері зісередини. Пощо має нам тут влазити який непокликаний філістер.
— Добре, — сказав Криса і пішов замкнути двері.
Вертаючи, взяв кілька книжок зі столика і поклав перед Ольгою.
— Може, прочитати вам що?
— Прошу.
Взяв збірник старих людових пісень чужих народів, листував довільно і вичитував, що попало.
Ольга слухала спокійно, лежачи боком на софі, голова в долонях.
По кількох піснях полапався Криса, що в них як би ненароком був один і той самий мотив: зведениця криється перед матір'ю зі своїм любовним гріхом. Вразило се його, і він перекинув нараз кільканадцять листків та відчитував норвезьку пісню під назвою "Жінка короля Ельфів".
Мальфред і ненька
— Кує зозуля—
Сіла в комнатці
— Кує під балконом.
А Мальфред сльози в гаю проливала,
Заводила в світлиці.
— Донечко люба, що ж то ся стало,
Що личко рум'яне та біле стало? —
— Яка ж то хмара над мною повисла,
Може, се крайка в поясі стисла. —
Таж людські дівчата пояс стискають,
А личка прецінь як рожі мають. —
— Мамо-голубко, зглянься на бога,
Вже я всьо скажу тобі, небого...
Криса затаїв досаду дивного припадку і відложив книжку. Розмова ліпилася штучно. Дівчина тривала в задумі.
— Вибачте, товаришу, що я так лягла. Софа успокоює мої нерви. Гарна софа. У мене нема...
Криса підніс овочі на дерев'яній різьбленій тарілці.
— Любите такі речі?
— Так, дуже люблю. Який гарний великий виноград. Я ще не виділа такого... Що се у вас за оружє в куті? Встав і подав їй рушничку.
— Не набита, прошу.
Взяла за люфку, держала оружє проти себе і важила в руках.
"Вона не має ніякого стрілецького змислу", — подумав Криса.
— Як була я в Альпах, то стріляли ми з одним товаришем росіянином з маузера. Люблю аузерівські пістолі.
Поклала рушничку на стіл і скубала грона. Потім встала.
— Позвольте мені, товаришу, ключа і покажіть, де у вас ідеся на поле.
Вийшла.
"Дивна дівчина", — подумав зі спокійним усміхом артист і впав на один здогад.
По хвилі вернула і лягла знов боком на софу.
— Маю хорий жолудок, — сказала сухо і панувала над дошкульним роздражненєм. Він вніс фляшку і дві чарки.
— Позвольте вина.
— Яке вино?
— Чорне, як смола, солодке, але трохи не пошкодить. Торкнулися.
— Добре, — сказала з вдоволенєм. — В Ніцці пила я французькі і рейнські вина. Дуже любила тамошнє вино. І се також приємне. Інших напитків не вживаю.
— З ким були ви в Ніцці?
— З тим товаришем росіянином, що згадувала перше..
— Мали ви вже тоді нареченого?
— Ні. Тоді зналася я лише з одним осьмаком, він сидить тепер в Росії в тюрмі. Засудили його на вісім літ... Се діялося перед кількома літами під час революційних розрухів. Я також, сиділа в тюрмі. Мій перший любчик був жид.
— Кілько тоді мали ви літ? Вимовила з дитинячим хистом:
— Щось п'ятнадцять, не цілих. Ще була дуже наївна...
— Кілько ж вам тепер, коли можна спитати?
— Не цілих двадцять, го-го-го! Вже стара, ги-ги-ги! Довго тремтів в ухах її діточий сміх.
— Прошу мені ще вина.
Пила другу чарку. Криса скінчив третю і наливав четверту.
Роз'яснилася і спитала:
— Може, вам заспівати?
— Прошу.
Зачала народну пісню, одну, другу, третю, — всі викорчені кепськими композиторами на акторські фальші.
Криса слідив дівчину, її личко мінилося. В очах і устах малювалася повага співучої пташини. Бліда і рожева краски перелітали по личку і наводили його уперто на тайний здогад.
Розмовляли допізна.
— То я хіба у вас заночую нині...
— Але ж, прошу, прецінь є де поміститися.
— Пішла би до мого приятеля, але вже пізно і далеко... Зрештою, ночувала вчора у нього. Дома знов скучно самій...
Постелив їй ліжко, сам ляг на софу.
— Тепер не дивіться на мене, — сказав, скидаючи сурдут. Обернувся до стіни, щоби не стидати дівчини.
Вона лягла, він спитав, чи може загасити лампу.
Згодилася на се.
Перекидалися словами до півночі, потім запали обоє в півсон.
На досвітках спитала вона:
— Чи можу піти до вас?
— Прошу.
Обгорнув її ковдрою, сам відсунувся до стіни.
Згодом присунувся і водив пальцями по її принадах. Наткнувся на груди й здригнув. Були великі, і та надмірна зрілість дівчини торкнула його.
Стямився, і знов цілий світ був для нього чужий. Але не міг опанувати здивовання.
— Я посуджував вас, що маєте штучні груди... Дівчина схопилася.
— Та-ак!? Направду!?
Заллялася дзвінким, діточим сміхом, взяла його руку і потягала по грудях.
— Ну, з чого вони? З гутаперчі чи з розгару?
За вікном затужила пташина, Криса вслухався і ловив душею спів пташини.
— Дивні люди ті артисти, — замітила Ольга.
Рано прощалися з ним.
Він схопив її руку і притиснув до уст.
— Дякую вам, що розвеселили мою пустку...
VIII
В неділю перед полуднем навідалася Альва і принесла китицю цвітів. Заграв їй на скрипці свій твір "Світло серед темряви", вона пригорнула артиста й поцілувала в руку.
Був дуже оживлений. Обіймив її голову і шептав:
— Віддайся мені.
— Я вже тобі давно віддалася.
— Я тебе дуже люблю і шаную.
— Шануєш? Направду? Може, се лиш здаєся тобі?
— Ні, я все так відчуваю.
— Добре, віддамся тобі ціла... Але нині, може, ще ні? — спитала кокетно.
Обіймив її, як райську квітку, і відповів зі щирим усміхом:
— Ні, нині ще не треба... — Дивився по ній. — Люблю твої прегарно достроєні рамена і руки, люблю грецьку лінію твоєї шиї.
— Брат також казав, що я маю гарно осаджену голову.
Криса виймив з кишені конверта.
— Сеї ночі переглядав я знімки різьб і знайшов цікаві три постаті. Диви, ося присадиста з твердими лініями — се одна знайома, ося струнка і зугарна, як серна, — се моя жінка, а ося стидлива, алебастрова, з хоровитим відтінком, як цвіт лотосу, — се ти.
Альва приглядалася трьом постатям і порівнювала їх.
— Я сказала би, оскілько тут можна оцінити із загальних обрисів, що ося з них всіх найбільше подобається мені.
Показала на різьбу, яка нагадувала жінку Криси.
— Яку твоя жінка має характеристику?
— Дрібна, гнучка, як вивірка, сіре, толстовське око, енергічний закрій горішньої губи, як у збиточника, і попелясте волосся. Любить мужеське товариство, танці, книжки, писані ясно і щиро, і дикий мак. До варення обіду вистроюєся шиковно, як на авдієнцію до міністра, при кухні стоїть з коротеньким папіросом в устах, а курить, як арештант! Хорує на безкровність, але в ліжку не лежала би вдень, хоч би її прив'язав. Має нервовий хист до порядку і сопрановий голос в співі і в сварці. Приходжу вночі домів, вона вкрита капою, на ній та сама фантастична, остра драперія, що в різьбах Віта Ствоша. Так, моя жінка свята. Альва перебила: