Барні гірко розсміявся і кілька раз пройшов туди-сюди по кімнаті. Дядько Бенджамін, що причаївся в коридорі, почув сміх і насупився. Чей же Досс не поведеться як уперта дурепа. Барні тяжко опустився в крісло перед Валансі.
— Ну так. Скільки себе пам'ятаю, я був сином мільйонера. Але, як я народився, тато ще мільйонером не був. Навіть доктором не був — та й досі не є. Він ветеринар, і то невдалий. Вони з мамою жили в маленькому селі біля Квебека, у страшенних злиднях. Я не пригадую матері. Навіть її фотографії не маю. Померла, як мені було два роки. Була на п'ятнадцять років молодша від батька — маленька шкільна вчителька. Після її смерті тато перебрався до Монреалю і там заклав компанію, щоб продавати свій бальзам до волосся. Цей рецепт немовби йому якось вночі приснився. Ну і клюнуло. Гроші потекли потоком. Тато придумав — чи, може, знову побачив уві сні, — інші речі. Пігулки, Гіркоту, Мазь і таке всяке. Доки мені виповнилося десять, він уже став мільйонером, а будинок мав такий великий, що я, малий шмаркач, завжди чувся в ньому як заблуканий. Були в мене всі іграшки, які тільки міг побажати хлопець, — і я був найсамотнішою істотою у світі. Я пам'ятаю один щасливий день за все моє дитинство, Валансі. Тільки один. Думаю, що навіть тобі було краще. Тато виїхав на село, щоб побачитися з давнім приятелем, і забрав мене з собою. Я крутився собі вільно по обійстю і весь день забивав цвяхи в колоду. То був преславний день. Коли я мав повертатися до своєї набитої іграшками кімнати у великому домі в Монреалі, то плакав. Але не сказав татові, чому. Я йому ніколи нічого не казав. Мені завжди було важко розповідати, Валансі, про те, що я ховав глибоко в собі. А я багато що приховував глибоко в собі. Я був чутливою дитиною, а як виріс у хлопця, то став ще чутливішим. Ніхто нічого не знав про мої переживання. Тато навіть не здогадувався.
Коли я пішов до приватної школи — мені було всього одинадцять, — хлопці доти топили мене у плавальному басейні, доки я не став на столі і не прочитав вголос усі реклами батькового патентованого паскудства. Я це зробив — тоді. — Барні стиснув кулаки. — Я злякався, майже потонув, і весь мій світ був проти мене. Але коли я пішов до коледжу і другокурсники спробували ту ж штучку, я не дався. Не могли присилувати мене це зробити. Але могли зробити — і робили — моє життя нестерпним. Дотепам про Пігулки, Гіркоту і Бальзам для Волосся не було кінця. Моїм прізвиськом стало "Після Використання", — бачиш, у мене завжди була густа копиця волосся. Ті чотири роки коледжу були кошмаром. Ти знаєш — або не знаєш — якими нещадними звірами можуть бути хлопці, коли трапиться їм така жертва, як я. Я мав мало друзів — між мною і тими людьми, які мене цікавили, завжди стояв якийсь бар'єр. А інші, — ті, що дуже не проти були заприятелювати з сином багатого старого дока Редферна, — ті не цікавили мене. Але я мав одного приятеля, — чи думав, що мав. Розумний хлопець, книжник, трохи письменник. Це нас зв'язувало, — я плекав певні таємні надії на цьому поприщі. Був старший за мене, я дивився на нього знизу вгору і ледь не молився на нього. У той рік я був щасливішим, ніж будь-коли раніше. А потім, — у журналі коледжу з'явився бурлескний скетч, — кусючий, висміював батькові медикаменти. Звісно, імена були змінені, але й так усі знали, про що і про кого йдеться. О, це було талановито, — з біса так, — і дотепно. Весь МакГілл реготався, аж за боки брався. Я довідався, що це він написав.
— Ти певен? — притьмарені очі Валансі спалахнули обуренням.
— Так. Він зізнався, коли я його запитав. Сказав, що добра ідея більше важить для нього, ніж приятель, і це завжди так. А тоді ще й, непрошений, на додачу штрикнув: "Знаєш, Редферне, є речі, яких не купиш. Наприклад, не купиш собі діда". Це був огидний і нечесний удар. Я був достатньо молодим, щоб мене це сильно різонуло. А найгірше, що він знищив багато моїх ідеалів та ілюзій. Після цього я зробився молодим мізантропом. Не хотів ніяких друзів. А потім, — через рік після закінчення коледжу, — я зустрів Етель Траверс.
Валансі здригнулася. Барні, з руками в кишенях, втупився в підлогу і не помітив цього.
— Думаю, тато тобі про неї розповів. Вона й справді була дуже вродливою. І я її кохав. Ох, як я її кохав. Не буду тепер це заперечувати або применшувати. Це було перше пристрасне кохання самотнього романтичного хлопця, це було по-справжньому. Я думав, що вона теж мене кохає. Я був достатньо дурним, щоб так думати. Не тямився від щастя, коли вона пообіцяла вийти за мене. Так було кілька місяців. Тоді, — я довідався, що я їй байдужий. Випадково я підслухав її розмову, лише кілька слів. І цього було досить. Мене наздогнав фатум підслуховувача з прислів'я[69]. Подружка запитала її, як вона "перетравлює сина дока Редферна і всі його патентовані ліки".
— Його гроші позолотять Пігулки і осолодять Гіркоту, — відповіла Етель, сміючись. — Мати постійно мені повторює, щоб я його піймала і тримала так міцно, як зумію. Ми зовсім на камінні сидимо[70]. Але фе! Тільки він до мене підходить, чую запах скипидару.
— О, Барні! — скрикнула Валансі, яку аж скрутив напад гострого жалю. Забула про себе, сповнена співчуттям до Барні і гнівом на Етель Траверс. — Як вона посміла?
— Ну, — Барні встав і почав ходити по кімнаті, — це мене прикінчило. Цілком. Я кинув цивілізацію і ті кляті порошки та замандрував аж до Юкону. П'ять років товкся по світі — у всіх його найдивніших місцях. Заробляв достатньо на прожиток, з татових грошей ні цента не взяв. А тоді якось прокинувся з відчуттям, що Етель нічого для мене не значить. Ні злого, ні доброго. Просто я знав її в іншому світі, — та й по всьому. Але я не палав бажанням повертатися до давнього життя. Це не для мене. Я був вільним і вирішив, що таким і зостануся. Приїхав до Міставіс і побачив острів Тома МакМарея. Моя перша книжка вже рік як вийшла і навіть стала хітом, отож я мав трохи грошей з гонорарів, ну й купив острів. Але далі сторонився людей. Нікому не вірив. Думав, не існує таких речей, як справжня дружба чи істинне кохання. У всякому разі, не для мене, сина Лілових Пігулок. І страшенно тішився з тих диких пліток, які про мене оповідали. Зізнаюся, що деякі я сам і запустив у обіг. Шляхом неясних зауважень, які люди інтерпретували у світлі власних упереджень.