Доктор Столлінг покивав до Валансі пальцем. Від цього безжального пальця вона помітно розгубилася і знітилася.
— Вона здається, — думав Галасливий Абель. — Піде з ним. Побий його грім, яку владу ці проповідники мають над жінками.
Ще трішечки — і Валансі підкорилася б доктору Столлінгу. Вона мусить повернутися з ним додому — і піддатися. Вона знову стане заляканою Досс Стірлінг і впродовж тих нечисленних днів чи тижнів, які їй зосталися, вестиме те саме мізерне існування, що й раніше. Така вже її доля, втілена у цьому задертому вгору пальці. Тікати від цього так само даремно, як Галасливому Абелю від його приречення. Глянула, як пташка на змію. Наступної миті…
— "Страх — це первородний гріх, — озвався зненацька тихий голос глибоко-глибоко-глибоко всередині Валансі. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться".
Валансі встала. Страх все ще стискав її серце, але душа її звільнилася. Вона не обмане цей внутрішній голос.
— Докторе Столлінг, — повільно сказала вона. — Зараз я не маю жодних зобов'язань перед матір'ю. Вона зовсім здорова, має всю допомогу і товариство, які їй потрібні. Вона мене не потребує, але тут я необхідна. Тут я і зостануся.
— Молодця дівчина, — захоплено сказав Абель.
Доктор Столлінг прибрав свого пальця. Не міг же він без кінця ним махати!
— Міс Стірлінг, чи ж ніщо не може вплинути на вас? Ви пам'ятаєте своє дитинство?
— Ще й як. Я його ненавиджу.
— Ви усвідомлюєте, що скажуть люди? Що вони вже кажуть?
— Можу собі це уявити, — сказала Валансі, стенувши плечима. — Я двадцять років ходила на дірвудські чаювання та швейні гуртки — і нічого там не чула, окрім пліток. Але, докторе Столлінг, мені байдуже, що вони переповідають.
Доктор Столлінг не мав іншого виходу, як піти. Дівчина, зовсім байдужа до громадської думки! Для якої нічого не важать священні сімейні узи! Яка ненавидить спогади про своє дитинство!
Потім прийшла ще тітонька Джорджіана, — з власної ініціативи, бо ніхто не вважав, щоб її варто було посилати. Тітонька застала Валансі саму, — при полінні невеликого городця, який вона ж і засадила. Тітонька виклала всі банальності, що спали їй на думку. Валансі терпляче її вислухала. Тітонька Джорджіана мала зовсім не злу душу. А тоді заговорила.
— А тепер, тітонько, коли ви сказали все, що мали сказати, порадьте мені, як розварити тріску зі сметаною, щоб вона не було густою, як каша, і солоною, як Мертве море?
* * * * * * * *
Ми просто повинні зачекати, — сказав дядько Бенджамін. — Врешті-решт, Сіссі Ґай довго не проживе. Доктор Марч казав мені, що кінець може настати з дня на день.
Місіс Фредерік плакала. Їй було б куди легше, якби Валансі померла. Тоді б вона просто одягла траур.
РОЗДІЛ XX
Коли Абель Ґай виплатив Валансі її першу місячну платню — день у день, асигнаціями, пропахлими тютюном та віскі, — вона вибралася до Дірвуда і витратила всі гроші до останнього цента. Валансі купила на розпродажі дуже милу зелену крепову сукенку, з пояском із темно-червоних намистин, до комплекту — пару шовкових панчішок і ще маленький гофрований зелений капелюшок із малиновою трояндою. А тоді ще — недоречну, зате прикрашену складками і стрічками нічну сорочину.
Вона двічі пройшла по вулиці В'язів, — навіть не подумавши, що це "вдома", — але нікого з рідних не побачила. Ані хиби, мати у цей чудовий червневий вечір сидить у кімнаті, викладає солітер і шахрує. Валансі знала, що місіс Фредерік завжди шахрує. Вона ніколи не програвала. Більшість стрічних похмуро дивилися на неї і минали, ледь кивнувши на знак привітання. Ніхто не зупинився, щоб із нею поговорити.
Повернувшись додому, Валансі вдягла зелену сукенку. І відразу ж зняла. Вона почувалася як роздягнена — з викотом і короткими рукавами. Та й ще цей низько посаджений поясок з намистин довкола стегон видавався непристойним. Валансі повісила сукню в шафу з відчуттям, що даремно витратила гроші. Ніколи їй не вистачить відваги носити цю сукню! Не допомагали жодні тиради Джона Фостера, спрямовані проти страху. Де як де, а тут старі звички виявилися сильнішими. А все ж вона зітхнула, коли зійшла вниз, назустріч Барні Снайту, у своїй тютюново-коричневій сукні. Та зелена одежина напрочуд їй личила, — вона це помітила, хоч як соромилася глянути на себе в дзеркалі. На цьому тлі очі видавалися парою коштовних коричневих каменів, а пояс цілковито перемінив її пласку фігурку. Валансі пожаліла, що змінила ту сукню на іншу. Але були речі, про які Джон Фостер не знав.
Щонеділі ввечері Валансі ходила до маленької церкви вільних методистів, у долині поблизу "чагарника", в маленькому сірому будиночку без шпилю, серед сосен. За церквою був невеличкий, зарослий травою цвинтар із кількома замшілими надгробними плитами.
Їй подобався священник, що там проповідував. Він був таким простим і щирим! Літній чоловік, який мешкав у Порт-Лоуренсі і перепливав озеро у моторному човні, щоб відправити службу для цих людей з маленьких кам'янистих ферм між пагорбами, — вони не мали жодної іншої можливості послухати Євангеліє.
Валансі подобалося просте Богослужіння та пристрасний спів. Вона любила сидіти біля відкритого вікна і дивитися на сосновий ліс. Громада була невеличкою. Вільні методисти були нечисленними, убогими і переважно неписьменними. Але Валансі полюбила ці недільні вечори. Вперше у житті їй подобалося ходити до церкви.
По Дірвуду прокотилася чутка, що Валансі перейшла до вільних методистів, — і ця звістка на цілий день уклала місіс Фредерік до ліжка. Але Валансі нікуди не переходила. Вона ходила до церкви, бо це їй подобалося і якимсь нез'ясовним чином добре впливало на неї. Старий містер Таверс щиро вірив у те, що проповідував, — а це було величезною різницею.
Як не дивно, Галасливий Абель засуджував те, що вона ходила до церкви між пагорбами, не поступаючись у суворості самій місіс Фредерік. Він "не визнавав вільних методистів. Він був пресвітеріанином". Але Валансі ходила туди всупереч його волі.
— І не зоглянемося, як почуємо про неї щось ще гірше, — понуро напророчив дядько Бенджамін.
І почули.
Валансі навіть сама собі не могла пояснити, чому їй захотілося піти на цю вечірку. То були танці у "чагарнику", в Чедлі Корнерс, а танці в Чедлі Корнерс не були тим місцем, куди б ходили добре виховані молоді леді. Валансі довідалася про вечірку від Галасливого Абеля, що мав там бути присутній як скрипаль.