Що ж, принаймні, вона посміялася зі своєї родинки, чого їй завжди хотілося, і це все задоволення, яке досі дало їй життя. Але чи ж не надто воно жалюгідне, таке задоволення? Чи ж не могла вона пожаліти себе хоч трішки, раз ніхто більше цього не робив?
Валансі встала і підійшла до вікна. Вологий розкішний вітер, прилетівши з дикорослих гаїв, покритих юним листям, ласкаво торкнувся її обличчя, наче мудрий, ніжний і давній друг. Ломбардські тополі на травнику місіс Тредголд, зліва за вікном, — Валансі могла бачити їх між конюшнею та старим пересувним магазином — темно-пурпуровими силуетами вирізнялися на тлі чистого неба, а над одною з них мерехтіла молочно-біла зірка, наче жива перлина у сріблясто-зеленому озері. Далеко-далеко від станції видно було покриті бузковою тінню бори довкола озера Міставіс. Над усім цим висіла легенька біла імла, а трохи вище — блідий серпик молодого місяця. Валансі глянула на нього через худеньке ліве плече[34].
— Хотіла б я, — загадково мовила вона, — здобути одну маленьку купку піску, перш ніж помру.
РОЗДІЛ XIII
Дядько Бенджамін виявив, що зробив рахунок без господаря[35], так легко зобов'язавшись відвести Валансі до лікаря. Валансі не пішла. Валансі розсміялася йому в живі очі.
— Якого дива мені йти до доктора Марча? З моїм розумом все гаразд, хоча ви всі й вирішили, що я збожеволіла. Нічого подібного. Я просто втомилася догоджати іншим і вирішила трохи пожити для власного задоволення. Будете мати про що поговорити, окрім того малинового варення. Ось так.
— Досс, — поважно і безпомічно промовив дядько Бенджамін, — ти — як і не ти.
— А як хто? — спитала Валансі.
Дядьку Бенджамін був доволі спантеличеним.
— Як твій дід Вонсбарра, — безнадійно промовив він.
— Красно дякую, — Валансі виглядала задоволеною. — Це справжній комплімент. Я пам'ятаю дідуся Вонсбарра. То був один з небагатьох справжніх людей, яких я знала, — більше нікого. Ну що ж, дядьку Бенджаміне, тепер нема сенсу ні наказувати, ні лаяти мене, ні благати, і перестаньте так страдницьки переглядатися з матір'ю та кузиною Стіклс. До жодного лікаря я не піду, а як ви його сюди приведете, я йому не покажуся. І що ви збираєтеся з цим зробити?
І справді, що? Не випадало, та й неможливо було затягнути Валансі до лікаря силоміць. Виглядало на те, що й іншим способом зробити це не вдасться. Материнські сльози і жалібні благання нічого не вдіяли.
— Не переймайся, мамо, — сказала Валансі з ноткою гумору, хоча й без найменшої неповаги. — Я не збираюся робити нічого страшного. Хочу лише трішки розважитись.
— Розважитись! — місіс Фредерік вимовила це слово так, ніби Валансі зібралася трішки заразитися туберкульозом.
Олів, яку її мати послала, щоб перевірити, чи зможе вона вплинути на Валансі, повернулася з палаючими щоками і сердитими очима та запевнила матір, що на Валансі не діє взагалі нічого. Вона, Олів, розмовляла з нею як справжня сестра, лагідно й розважливо, — а у відповідь на це Валансі звузила ті свої смішні очі, як щілинки, і все, що сказала: "Я не показую ясен, коли сміюся".
— Виглядало так, що вона це сказала не мені, а самій собі. І взагалі, мамусю, вона мене зовсім не слухала, що б я не казала. І це ще не все. Коли я нарешті зрозуміла, що нічого з цього не буде, то попросила, щоб вона, принаймні, не казала нічого дивного, коли наступного тижня прийде Сесіл, — хоча б йому. Мамусю, і як ти думаєш, що вона мені відповіла?
— Я певна, що й гадки не маю, — простогнала тітка Веллінгтон, приготувавшись до найгіршого.
— Вона сказала: "Хотіла б я трохи налякати твого Сесіла. У нього надто червоні губи, як для чоловіка". Мамусю, я ніколи не зможу ставитися до Валансі, як раніше.
— Її розум уражений хворобою, Олів, — урочисто сказала тітка Веллінгтон. — Вона не відповідає за свої слова.
Коли тітка Веллінгтон переповіла місіс Фредерік, що Валансі сказала Олів, та наполягала, щоб Валансі попросила пробачення.
— П'ятнадцять років тому ти змусила мене перепрошувати Олів за те, чого я не робила, — відповіла Валансі. — Нехай це старе перепрошення спрацює зараз.
Відбувся ще один фамільний конклав. Там були присутні всі, окрім кузини Гледіс, яка так страждала від невриту голови, "відколи бідна Досс звихнулася", що не могла брати на себе жодної відповідальності. Всі присутні вирішили, — тобто, згодилися з очевидним фактом, що наймудрішим буде залишити Досс у спокої на певний час, аж доки "її голова не стане на місце", як це експресивно виразив дядько Бенджамін. Словом, не зводити з неї очей, але й не напосідати. Термін "пильне очікування" ще не був вигаданий, але родичі Валансі зважилися саме на таку політику.
— Мусимо керуватися розвитком подій, — урочисто проголосив дядько Бенджамін. — Адже легше розбити яйця, аніж їх склеїти. Звісно, якщо вона остаточно вийде за межі…
Дядько Джеймс порадився з доктором Амброзом Марчем. Доктор Амброз Марч повністю схвалив прийняте рішення. Він вказав роздратованому дядькові Джеймсу — який волів би замкнути Валансі десь подалі, — що наразі вона не вчинила і не сказала нічого, що могло б вважатися доказом її безуму. А у наш здегенерований вік, на жаль, неможливо замкнути людину без доказів. Ніщо з викладеного дядьком Джеймсом не викликало у доктора Марча тривоги, навпаки, видавалося, що він кілька разів затулявся долонею, щоб приховати посмішку. Але ж він сам не був Стірлінгом. І дуже мало знав колишню Валансі. Дядько Джеймс вийшов і повернувся до Дірвуда, думаючи, що Амброз Марч — не найкращий лікар, і що Аделаїда Стірлінг могла зробити кращу партію.
РОЗДІЛ XIV
Життя не може зупинитися через трагедію. Треба готувати їжу, хоч би син помер, а ґанок мусить бути відремонтованим, хоч би єдина донька збожеволіла. Місіс Фредерік з її систематичним способом мислення давно вже призначила другий тиждень червня на ремонт ґанку, дах якого небезпечно прогнувся. Галасливий Абель вже кілька місяців, як був замовлений, і Галасливий Абель з'явився акурат вранці першого дня другого тижня та взявся до роботи. Звісно, був під газом. Галасливий Абель ніколи не був інакшим, як під газом. Але зараз він перебував лише в першій стадії сп'яніння, що чинила його балакучим і добродушним. Все ж запах віскі, який він ширив довкола себе, збаламутив місіс Фредерік та кузині Стіклс весь обід. Навіть Валансі, попри всю її емансипованість, це не подобалося. Зате подобався їй сам Абель, його яскрава образна мова, отож, помивши посуд, вона вийшла і сіла на сходи, щоб із ним порозмовляти.