А над ранок випав сніг, який убив ваші блакитні душі.
Два мертвих трупи з обличчями білими як нововипавший сніг спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах.
Лікарі не викрили прикмет самогубства, а обидва трупи були відпроваджені мною в міський крематорій.
ПОСВЯТА
Останній свій погляд Тобі я присвячую… Присвячую ці слова, що разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров'ю…
В сутіні вогкого льоху Ти з'явився мені як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. Тогобічний і вишукано-безпорадний прийняв свою улюблену позу…
Не було в моїй камері жодної меблі. Льох давучко-похмурий, холодний не приймав тих гостей, що приносили радість.
…Руки кинув безсило на поруччя фотелю і очі спокійно заплющив. Я з захопленням марив про Тебе ночами безсонними і не міг відірватися зараз від блакитної плями на вогкому мурі темного льоху.
Ти був по той бік. З самого початку. Ти був тим, чим стану я завтра. А може, сьогодні?…
Я марив про Тебе весь час, відколи побачився вперше. В маленькій відчиненій спальні.
Приємно було мені бачитись знову. Бачить близький мій спокій довічний… Може, завтра, а може, сьогодні…
В сутіні вогкого льоху з'явився Ти як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі.
Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою.
Коли нічого більше не лишилось…
В блакиті Твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я Тобі присвятив. Ти проймаючий. Ти незлічимий. Ти мікроб розкладаючий. Ти отрута живих.
На страті Тебе я пригадаю.
Останній свій погляд Тобі я присвячую.
Київ, 1919