В цих турботах непомітно кінчились заняття в школі, почалися канікули. Нарешті настав і довгожданий день.
Панько почув, що мати вже порається, і схопився з ліжка Він нашвидку випив молока з хлібом, схопив приготовлений з вечора вузлик з харчами, взяв лопату і вибіг надвір. Сонце ще не зійшло, але небо порожевіло на сході.
Збір дружини був призначений на 7 годин ранку, але Панько боявся спізнитися в перший день і вийшов на роботу на три години раніше.
Село вже прокинулось. Поспішали на роботу, колгоспники і колгоспниці, гуркотіли підводи і автомашини, з кузні долітали удари молота об ковадло.
Панько прискорив ходу: йому хотілося не лише не спізнитися, а прийти на роботу першим. Дід Книш завжди хвалив тих своїх помічників, що приходили до стайні першими.
"Якщо ти прийшов першим, — казав дід Книш, — значить, ти хочеш працювати дужче за всіх!"
Коли Панько вийшов уже за село і спустився в балку, серце його тривожно забилося: в далині, майже біля самого, ставка рухалися маленькі постаті. І не одна, а багато. Невже спізнився? Хлопчик пустився бігти.
Захекавшись, він прибіг до майбутньої греблі і побачив там усіх голів рад загонів, усіх піонервожатих, багатьох комсомольців і Степана Юрійовича та Аркадія Івановича.
— О, Панько! — зраділа Аргунь.
— Молодчина, Чоломбитько! — похвалив його і Степан Юрійович.
Панько'відчув, як розчарування від того, що він прийшов не першим на роботу, розвіялося, немов дим.
Раптом сонце кинуло перші промені, високо з неба залунала пісня жайворонка, легенький вітрець приніс з полів запахи трав і польових квітів. Аркадій Іванович скинув кашкета і, простягши руки до сонця, крикнув:
— Здрастуй, сонце!
Невимовна радість, прозора і чиста, як оцей сонячний ранок, розлилася по тілу Панька. Аркадій Іванович вітав сонце, а Панькові здавалося, що це само сонце вийшло, щоб привітати будівників.
Два ряди акуратно забитих кілочків позначали межу майбутньої греблі. Тепер треба було всю площу розбити на ділянки для кожного загону.
Незабаром вся гребля була всіяна кілочками з написами, де якому загону працювати.
— А як же будемо носити землю? Чим? — спитав Панько в Аргукі,—Цеберками чи носилками?
— Почекай, — відповіла вона і прислухалась до гуркоту автомашин, що долітав від села.
— Що? Чого чекати? — здивувався Панько.
Та Аргунь нічого не відповідала, прислухаючись до шуму машини. Тепер Панько помітив, що і Степан Юрійович, і Аркадій Іванович, і всі інші повернули голови до села.
Везуть! — раптом скрикнула Аргунь і кинулась з балки на пагорбок.
— Везуть! — радісно промовив Степан Юрійович і, як маленький, кинувся за Аргунню.
За кілька хвилин до греблі під’їхала автомашина.
— Рейки! — здивувався Панько, побачивши, що машина навантажена тонкими вузькоколійними рейками, з’єднаними залізними шпалами в готові ланки.
— Навіщо ж рейки? — спитав він, але всі посунули до автомашини, і Панько побіг слідом за всіма.
З кузова автомашини позстрибували на землю комсомольці, а з кабіни вийшов незнайомий вусатий чоловік, одягнутий у синій замащений комбінезон.
— Привезли вам техніку! — привітавшись, сказав він.
Комсомольці почали розвантажувати машину, складаючи рейки в штабель.
— Тут п’ятдесят метрів колії, другим рейсом привеземо ще стільки. А потім підкинемо і вагонетки, — промовив майстер, бо чоловік у синьому комбінезоні був шляховий майстер.
— Велике вам спасибі за вузькоколійку, — подякував йому Степан Юрійович. — Тепер у нас робота піде швидко. Це така допомога, така допомога….
— Як не допомогти хорошій справі,— усміхнувся майстер. — Ви нам допомагаєте, ми — вам. Ваш колгосп постачає нам буряки, і треба сказати, не погано постачає, чому ж не поділитися з вами тим, що є в нас? Возіть собі на здоров’я!
Під’їхав на коні Володимир Семенович.
Від села показалися юрби дітвори.
Степан Юрійович наказав горністові грати збір, і хлопчики і дівчатка вишикувались по загонах.
Петро Горобець підійшов до Степана Юрійовича:
— Піонерська дружина номер сімнадцять імені Зої Космодем'янської вишикувана для роботи на будівництві шкільного ставка! — урочисто проказав він.
— За справу Комуністичної партії будьте напоготові! — схвильовано проголосив Степан Юрійович.
— Завжди напоготові! — вигукнули піонери з таким завзяттям, що майстер з цукроварні усміхнувся.
Виступив секретар партійної організації колгоспу і сказав, що піонери разом з комсомольцями починають велику і потрібну для народа справу і що колгосп всіляко допомагатиме їм.
— Ви рветеся до корисної праці, — продовжував він, — і це є запорукою того, що з вас виростуть чесні, віддані народові і партії радянські громадяни. Лише праця здатна виховати повноцінну людину. Лише праця дає найвище задоволення людині. Любіть працю, бо в ній найбільше щастя! Отже, до праці! — закінчив він, а Степан Юрійович наказав піонервожатим вести загони на відведені їм ділянки,
На хвилину дитячий галас, стих. Чутно, було лише дзенькіт лопат та хруст розрізуваної залізом дернини.
Нарешті!
Почалось будівництво ставка!
Такого святкового настрою Панько не переживав ще ніколи. З блискучими очима, піднесений, він щосили вганяв лопату в землю, вирізував чотирикутник пророслого трав’яним корінням ґрунту, підважував його, відносив за межу майбутньої греблі, а на душі наче щось співало, і все — і сонячне проміння, і спів жайворонка, і запашне повітря, все, здавалося, було сповнене радості.
Діти снували, як мурашки, спочатку тихо, захоплені урочистістю моменту, але що далі, то гомінливіше, з веселим сміхом, з радісним галасом. Над балкою стояв дзвін: дзвенів сміх, дзвеніли, розрізаючи землю, лопати, дзвенів біля вузькоколійки молоток майстра, високо в небі дзвеніла пісня жайворонка, а в серцях працівників дзвеніла радість.
Хлопчики й дівчатка, весело штовхаючись, одне одному заважаючи, вирізали дернину і відносили її геть, складаючи в загату.
Панько, весь мокрий від поту, але щасливий, шмигляв, як миша, в густому натовпі, думаючи лише про одне — якомога більше зробити. Зараз, коли почалося будівництво, він навіть не уявляв, як це бувало завжди, широкого плеса, синіх хвиль або тьмяного дзеркала води свого улюбленого, вимріяного ставка, він був захоплений працею, і сама праця давала йому щастя.