— Правильно! — сказала Аргунь.
— Абсолютно правильно, — висловив свою думку і секретар комсомольської організації.
"І зовсім не абсолютно, і зовсім неправильно", — подумав Панько, але промовчав і тільки неприязно глянув на Михайла.
Степан Юрійович помітив незадоволене обличчя Панька і, приховавши усмішку, промовив:
— Так гляди ж, Чоломбитько, щоб завтра неодмінно пішов до Кваші.
"Я його так уговорю, що він і носа не покаже на греблі", — вирішив у думці Панько і буркнув під ніс:
— Добре, піду.
— Ще є одна пропозиція, — сказав Михайло. — Я бачив у місті дитячий, але справжній телефонний апарат. До нього до-
дається сто метрів проводу. Чому б нам не купити кілька штук і не влаштувати телефонний зв’язок на будівництві?
— О! Телефон! От було б добре!
— Давайте купимо телефон!
— Ото діло! — загули збори.
— Кузня, залізниця, гребля, кухня, нарешті, — все було б зв’язане телефоном. Не буде зайвої біганини. А може, дістанемо дроту, то й до школи провели б…
Піонери і комсомольці з захопленням обговорювали справу з телефоном, а Аркадій Іванович сказав, що завтра ж поїде до міста і купить чотири апарати.
В піднесеному настрої активісти будівництва розходилися по домівках. Панькові хотілося, щоб не було ночі і щоб зразу ж піти на греблю і розпочати все те, про що говорилося на нараді. Йому здавалося, що він не зможе сьогодні заснути. Так хотілося зробити все те, про що говорилося сьогодні. Але дома, вже лежачи в ліжку і розповідаючи матері про нараду, він несподівано замовк на півслові.
Мати почекала хвилинку і спитала:
— А що ж було тобі за кота?
У відповідь вона почула рівне і глибоке дихання сина.
РОБОТА ЙДЕ!
На ранковій лінійці дружину розбили на дві частини. Перша працюватиме з сьомої години ранку до дванадцятої, а друга — з другої до сьомої вечора.
Панько попав у першу зміну. Він з захопленням копав землю і кидав її у вагонетку. На греблі стало просторіше. Всі працювали, не заважаючи один одному. Сьогодні на роботу вийшло вже більше піонерів, ніж учора: праця йшла дружно, і Панько вірив, що ставок буде зроблено.
Інколи він поглядав навколо. Кілька хлопців під керівництвом тесляра робили вітряк і приладжували до точила шків, інші копали на косогорі яму для сохи, на якій триматиметься вітряк. Група комсомольців розміряла майданчик для футбола і волейбола, інші забивали рейки для воріт і закопували стовми для волейбольної сітки. Гриць з Петром готували скраклі і Панькові, який не чув, про що вони розмовляли, було чудне дивитися, як вони, сперечаючись, розмахували руками.
Незабаром до греблі під’їхала гарба з околотом.
Скоро біля гарби замайоріли червоні, сині, білі і строкаті платтячка дівчат, а поміж ними золотом виблискувала житня солома.
Весь колектив працював, всі були чимсь зайняті, і всім було, напевно, так же радісно, як і Панькові.
"Дурний Кваша, — згадав Панько Миколу. — Розбіжаться! Ніхто не розбіжиться!"
Накидавши повну вагонетку ґрунту, він стежив, як вона легко скочувалася вниз, перекидалася, а піонери лопатами розрівнювали землю. Земля лягала рівним шаром, і майже непомітно було, щоб гребля в тому місці зростала. Але все ж вона росла! На кілька сантиметрів за день підвищується гребля, а ось уже скоро закриє дерев’яну трубу. Справді, днів за два труба сховається під землею! Він замітив на лекалі сучок, до якого доходила зараз гребля, і другий сучок на півметра вище. Ввечері він побачить, наскільки підіймається гребля за день.
"Ні, дурний-таки Кваша", — вирішив він остаточно і з новою силою взявся кидати ґрунт у вагонетку, що саме повернулася з греблі.
Перед обідом приїхали Корній Корнійович і Володимир Семенович. Вони обійшли греблю, постояли біля дівчат, що в’язали мати, подивились, як хлопці робили вітряк. Видно, голові колгоспу подобався задум піонерів і комсомольців. Звичайно, подобався, бо Корній Корнійович кілька разів брав у руки крило, оглядав з усіх боків точило, довго розмовляв з теслярем.
В обідню перерву Панько зразу ж кинувся подивитися на млинок. О! Хіба у Кваші такий! А соха! Товста, як на колодязі! Сьогодні він піде до Кваші і подражнить його. Навіть, коли Микола і зробив млинка, то хіба такого, як вони?
— Панько! Де ти? Сюди! Чоломбитько! — раптом почув він голоси від палатки.
Він оглянувся і, побачивши натовп біля стінгазети, миттю побіг до гурту.
— Ну, роздраконили твого Квашу! — показав один з хлопців на карикатуру в газеті.— Подивись!
Панько не помітив, що хлопці чомусь раптом замовкли, коли він уткнувся поглядом у замітку під заголовком "Кваша — будівник", де говорилося про дезертирство Миколи. Під заміткою була карикатура, на якій художник намалював малесенького Квашу біля дощечок і перекинутого точила, а поряд втричі більших на зріст піонерів біля великого вітряка.
— От здорово! — засміявся Панько. — Треба було ще написати в заголовку слово "дезертир".
Всі засміялися, а Панько знову не звернув на це уваги.
— А чого ж ти далі не читаєш? — спитав хтось з хлопців.
Панько обвів поглядом газету і спинився на другій карикатурі. Обличчя його враз похмурніло. Почервонівши, він розглядав мовчки "Малюнок загадку", де був намальований сам Панько, що однією рукою відчиняє вікно, а другою запрошує до піонерської кімнати рябого кота. Внизу був підпис: "Хто запросив кота у гості до хом’яка?"
Всі мовчали.
— І зовсім нецікаво, — пробурмотів Панько, не в силі повернутися від газети, щоб не зустрінутися поглядами з хлопцями.
— Та чому ж нецікаво? — ледве стримуючи сміх, спитав Гриць.
— Та так, нецікаво, та й усе! — сердито промовив Панько і, пересиливши себе, повернувся і пішов геть.
— Ти ще не все прочитав, — лагідно звернулася до нього Аргунь, — там ще є про тебе.
"Про список з скороченням!" — вирішив Панько і, спалахнувши, щосили кинувся геть від газети.
— Підожди! Чого ти! — почув він за собою голоси і припустив ще дужче.
От яка дяка йому за те, що він усі сили свої віддавав будівництву! І Кваші і йому однакова шана! Хіба він запрошував отого триклятого кота? Кіт сам прийшов… Що, хіба він, Панько, навмисне відчинив кватирку? Чого ж насміхатися?.. І Аргунь хороша! Ну, нехай він не так написав список, але ж потім він виправив!