Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майстрювати, але тепер він тільки похмуро спитав:
— Що ж ти гостритимеш на точилі?
Як що? Ножі, сокири…
— Скільки ж у вас ножів та сокир?
— Скільки! Три ножі і одна сокира.
Панько уїдливо засміявся:
— Ну, за годину наточиш, а потім?
— А потім… — сказав Микола і задумався. — А потім, — з новим запалом заговорив він, — я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!
У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:
— Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.
— Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!
Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.
— А чого ти втік з греблі? — спитав він Миколу.
— Я не втік, а просто пішов. Обридло…
— Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!
— Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…
— Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… — уїдливо промовив Панько. — Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!
— Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!
— Розбіжаться? — розсердився Панько. — Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!
— А ти чого дражнишся? — раптом скипів Микола.
— А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!
— А ти… а ти дурень!
— Я дурену? Я тобі зараз покажу, який я дурень, — вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:
— Миколо! Ти дав курчатам їсти?
Панько від несподіванки застиг на місці.
— Зараз дам! — гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.
Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.
По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…
Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.
"Віднесу йому ще. Це ж по дорозі", — подумав він і підтюпцем побіг до школи.
— Тітко Параско, дайте ключа. Я хом’якові трави приніс, — звернувся він до сторожихи, що поралася в шкільному дворі.
— Ну, клопоту тобі,— засміялася та. — 3 таким характером тільки головою колгоспу працювати…
Панько взяв ключі, потихеньку підійшов до піонерської кімнати, щоб не злякати хом’яка і подивитися, як він поводиться, коли в кімнаті нікого немає. Він обережно вставив ключ, але повернути його тихо не вдалося. Замок дзенькнув, і в ту ж мить щось заторохтіло за дверима, а через секунду брязнуло розбите скло. Панько здригнувся від несподіванки і швидко відчинив двері.
Серед кімнати лежала перекинута клітка, навколо неї розкидана трава, а хом’як, увесь якийсь настовбурчений, важко дихав, притиснувшись до стінки клітки. Від гнізда лишилася тільки безладна купа.
Панько глянув на вікно. Шибка була розбита.
— Кіт!
Так, це кіт наробив шелесту! А де ж хом’яченята? Панько паличкою розворушив рештки гнізда в клітці; з шести звірят залишилось тільки троє. Він зрозумів усе. Кіт витяг трьох хом’яченят і поїв їх.
Панько вибіг з кімнати і кинувся до сторожихи.
— Тітко Параско! — закричав він. — Кіт хом’яченят поів!
— От же стерво отаке! — сплеснула руками сторожиха.
— І шибку у вікні розбив!
— Ох, і проклятущий же! Шибку розбив!? Де ж він? Я йому…
В цей час кіт, нічого не підозрюючи, вийшов з-за школи і, облизуючись, спокійно дивився на свою хазяйку.
— Ось він! — прошепотів Панько, побачивши кота.
— Я йому!.. Я його, чорта!..
Та кіт, видно, відчув небезпеку і так чкурнув на город, що тільки зашелестіла трава.
НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК
Всю дорогу додому Панько вигадував, як помститися Миколі і котові. Виключити б Миколу з піонерзагону, а на воротях у нього повісити напис: "Миколу Квашу виключили з піонерорганізації за дезертирство з греблі". Щоб усі знали!
А кота… А кота спіймати і дати такого прочухана, щоб пам’ятав до нових віників. Або ні, посадити кота в клітку і не давати йому їсти тиждень, а потім ще й відлупцювати… Потім він перерішив: бити голодного кота — це не зовсім гарно. Краще буде так — спочатку відлупцювати, а потім посадити в клітку.
Думки з кота перейшли знову на Миколу. А що, як він таки зробить вітряка і механізоване точило або динамомашину? Раптом йому здалося, що Микола на цей раз таки виконає те, що задумав. Панькові зашкребло на серці. Він уявив як Микола з байдужим виглядом, так, ніби зробити динамомашину було для нього дрібницею, показуватиме її хлопцям і казатиме:
— Пхе, гребля… Динамомашина, оце так!.. В хаті — електрика! А можу і в хлів провести… От побачите, завтра проведу електрику в хлів… І біля воріт лампочку поставлю…
Несподівано Панька різонув спогад, що кватирку піонерській кімнаті відкрив він сам. Значить, він сам винний в тому, що кіт поїв хом’яченят… І в тому, що кіт розбив шибку, теж винний він, Панько…
Це вкрай засмутило його, і він прийшов додому хмара, хмарою. Мати не звернула уваги на сумний вигляд сина І взялась готувати йому вечерю. Спочатку Панько не помічав вечері, але коли мати стала товкти часник, він потяг носом і враз повеселів:
— О, пампушки з часником!
— Пампушечки, пампушечки, — лагідно промовила мати. — Мий живенько руки та сідай.
Панька не треба було просити вдруге, — за хвилину він уже сидів біля столу.
Після пампушок мстиві думки проти Миколи і кота трохи вгамувалися.
— Мамо, — сказав Панько, — а якщо у колгоспі хтось погано працює, то що йому за те?