Раптом Панько з усією гостротою відчув, що його улюблена, його вимріяна справа під загрозою. Тануть загони будівників. Багато піонерів уже не виходить на роботу. А що, коли всі перестануть ходити? А що, коли за піонерами і комсомольці кинуть будівництво? І не буде на цій балці чудового ставка з коропами, з лататтям, з розлогими вербами на берегах, з чудовою гучною назвою "Піонерський", і лишиться тільки низенька загата з глини замість греблі як пам’ять про невимовну ганьбу.
"Микола першим утік з роботи і потяг за собою інших. Він перший почав ламати те, що будували піонери!"
В що мить Панько так ненавидів Миколу, що коли б той нагодився зараз, побив би його.
"Еге ж, захворів! — промовив він сам до себе, повторюючи слова Степана Юрійовича. — Захворів! Дезертир" ось хто він!"
Ні, Панько не піде до нього. Нехай голова загону з вожатим приведуть його на раду загону, на суд, щоб усі побачили, хто такий Кваша, щоб усі крикнули йому у вічі: "Дезертир!"
Другого дня настрій значно підупав не лише в Панька, а й у Аргуні, і в Петра, і в Грицька. Та й Степан Юрійович і Аркадій Іванович лише удавали, що нічого не сталося, справді ж були стурбовані. Адже піонерські загони зовсім поріділи. З загону номер три прийшло тільки двадцятеро з сорока піонерів, з загону номер два — ще менше. Кожен загін не долічувався принаймні половини. І хоч тепер на греблі було вільніше, бо ніхто нікому не заважав, робота йшла в’яло.
— Мабуть, ми не збудуємо ставка… — зітхнув один з піонерів-малюків. — Всім уже обридло працювати.
— Обридло? А вчитися в школі теж обридає, а вчаться ж! Бо треба! — заперечив Панько, із злістю б’ючи лопатою в тверду жовту глину. — От як викличемо дезертирів на раду дружини, то буде їм!
Панько з новою силою копав землю, а з думки не виходив Микола. Це йому першому обридло працювати на греблі. Він перший почав балачки: "Нецікаво та нецікаво…" Дезертир!
Степан Юрійович, Аркадій Іванович і Михайлушка, які спочатку стурбовано оглядали роботи на греблі (Панько помітив їхню стурбованість), пішли аж на протилежний край балки і довго ходили там, енергійно розмахуючи руками і раз у раз раптом спиняючись. Повернулися вони до греблі ще дужче заклопотаними.
Під час обідньої перерви Степан Юрійович підійшов до Панька і спитав:
— Ну, що ж, ти ходив до Кваші?
— Я сьогодні піду, — зразу ж почав з виправдування Панько.
Степан Юрійович проти своєї звички не посміхнувся, а розсердився:
— Я тебе питаю не про сьогодні, а про вчора. Недостой-но хлопця крутити з відповіддю, треба мати мужність відповідати прямо.
— Не ходив, — почервонів Панько.
— Чому?
— Він мені тепер не товариш. Нехай піде до нього рада загону та приведе його як дезертира.
Степан Юрійович, нарешті, усміхнувся.
— Я поділяю твої почуття, — сказав він, і хоч Панько не зовсім зрозумів, що означають слова "поділяю почуття", але відчув, що Степан Юрійович з ним у якійсь мірі згоден. — Та не завжди треба піддаватися своєму настрою. А нам зараз конче необхідно з’ясувати причину, чому Кваша пішов з будівництва. Адже тільки знайшовши причину, хвороби, можна лікувати її.
— Ви думаєте, він хворий? — саркастично засміявся Панько, надто прямолінійно зрозумівши слова старшого піонервожатого.
Степан Юрійович зітхнув:
— Словом, Чоломбитько, сьогодні піди до Кваші і довідайся, чому він не ходить на роботу.
Панько кивнув головою:
— А списки писати?
— Звичайно, — байдуже кинув вчитель і попрямував до Аркадія Івановича та Михайлушки, що, розмахуючи руками, про щось сперечалися оддалік від греблі.
Панько пішов до палатки і сів до столу. Як і вчора, він старанно написав перші два прізвища, потім сяк-так вивів третє, а на четвертому замислився: "Прізвища пишу, а самих людей — немає". І так йому раптом стало нудно писати, що він навіть ручку, поклав.
"Воловиченко Катерина, — прочитав він чергове прізвище і, щоб якось відтягти писання, перелічив літери в прізвищі і йменні.— Дев’ятнадцять літер! Згоріло б тобі! Не могли вигадати коротшого прізвища!" — подумав він з неприязню.
Раптом він почув на греблі галас:
— Хом’як! Хом’як!
Панька як вітром змело. Він вибіг з палатки і побачив натовп на косогорі, де накидали землю у вагонетки, Піонери, залишивши трамбовки і лопати, бігли до вагонеток,
— Не вбивайте! Не вбивайте його! — закричав Панько, підбігаючи до натовпу. Розштовхуючи хлопців, він протиснувся крізь гущу і побачив хом’яка, якого придавив до землі лопатою Петро.
Звірок шкірив жовті зуби і намагався вирватися, але Петро міцно давив його до землі.
— У клітку його! — сказав Панько. — Я зараз побіжу до школи і принесу клітку.
— А я його отак триматиму дві години? — засміявся. Петро.
— Ми його поки що вкинемо в цеберку і накриємо дошкою, — подала думку Аргунь.
— У цеберку його! Правильно! — загули піонери, а Аргунь метнулась до кухні і принесла цеберку та обрубок дошки.
— Ну, бери ж його! Чого ж ти стоїш? — усміхнувся Петро до Панька.
— А як він укусить? — несміливо промовив той. — Може б, спочатку прив’язати його за ногу ниткою?..
Почали шукати нитки, але нитки ні в кого не було. Петро
вже сердився: або беріть хом’яка, або він його вб’є. Що ж, ми прийшли сюди ставок копати чи хом’яків ловити?..
— Як би рукавиця була… — промовив хтось з піонерів.
— О! В коваля є рукавиці! — зрадів Панько. — Я зараз принесу! — і прожогом кинувся до похідного горна, що стояло за палаткою. Та коваль, зацікавившись галасом, уже сам ішов назустріч.
— Там хом’яка спіймали, — сказав Панько. — Я візьму у вас рукавицю, щоб укинути його в цеберку. Можна взяти рукавицю?
— Бери, — погодився коваль і підійшов до натовпу.
Піонери один поперед одного розповідали йому, яким способом надумали вони вкинути хом’яка в цеберку, щоб таким чином доставити його до школи, в куточок живої природи.
— То чому ж ви його не берете? — спитав коваль. — Ех, ви, герої! — і, нахилившись, він схопив хом’яка голою рукою за в’язи, потім, не поспішаючи, взяв дошку і, вкинувши звірка у відро, міцно закрив його там.
Від несподіванки піонери спочатку тільки охнули, потім хвилину мовчали, з неприхованою пошаною дивлячись на коваля і, нарешті, знявся звичайний в таких випадках галас, в якому можна було ясно розібрати, що кожен з них зробив би те саме, якби…