Ми виїхали за містечко. Сірий, бруднуватий краєвид українського Поділля. Білі пагорки й синя смужка далекого лісу.
Богдан Волошин розповідає мені свою довгу, героїчну біографію.
— Мої батьки довго не мали дітей, то то від того я і — Богдан, ніби бог дав...
Мені не новина його життя, але я задоволений з його розповіді: те, що він одмикає переді мною свою душу, нейтралізує мені гіпнотизуючу владу його східних вузьких очей, які вже мають наді мною вплив і силу.
— Пане Борис! Дивіться!..— він схопив мене за руку й метким помахом показав перед себе: — Бачите — Збруч!
Сизою смугою криги перед нами закрутився Збруч. Конячки застукотіли копитами по мостових дошках. Край мосту галицький жовнір у австрійському однострої вартує біля шлагбаума.
Вузюсінька, замерзла тепер річка Збруч — чорна ріка українського народу... Я дивлюсь на її пустельні, вкриті талим снігом обриси берегів і мені не віриться, що вона протягом століть могла межувати по живому нашу землю. Так швидко, за мить, санки промчали маленьким мостом, і ми вже їдемо уторованою галицькою дорогою.
І дивно, що тут таке ж саме сіре, похмуре небо, як і по тому боці, такі ж хати з темними стріхами і так само сумно дивляться на нас голі, чорні дерева. Але це вже — Галичина, Галілея. Обітована земля. Я забув про безперспективне монотонне торохкотіння коліс під вагоном і скавуління зіпсованої букси. То все лишилось там, по той бік Збруча так само, як і поразки на фронті і вагони "загнаного" цукру. Галичина! Це сюди, коли мої гімназіальні товариші тікали "до Америки",— я снив колись тікати до української гімназії, це тут:
Видиш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій...
Тут — Галичина!.. І я зовсім по-іншому сприймаю тепер Волошина; в його очах світиться вже не татарська хитрість, а іскри перших вибухів снарядів на минулій війні і мрійність гуцульської ватри в Карпатах.
Мені здається, що кожна цеглина на будинках, кожний куток землі акумульовані тут духом войовничого стрілецтва. Але...
Ми покинули нашого балагулу й пішли пішоходом вулиці. Раптом з-за паркану висунулась зморшкувата жіноча голова в білій хустці й, глянувши на наші російські шинелі та сірі шапки, запащекувала на всю губу сусідці:
— Виділи "вояків"? То всьо "козаки" та "козаки"! Україну добувають... А шляк би вас трафив з тотою Україною!..
Я здивовано глянув на Волошина:
— Що це таке? У Галичині?.. Волошин не обернувся на ті кпини.
— То є, певне, котрась москвофілка або полька. Як будемо вертати, я ще зайду сюди глянути.
В його очах знову, як і раніш за Збручем, спалахнули короткі татарські блискавиці і згасли під сірою шапкою.
Я йшов поруч нього, але до мене ще довго долітало ззаду отруйне пащекування тої чудернацької жінки.
Галичина? Галілея...
У Підволочиську на станції ми .пили каву. Смачну галицьку каву. Нараз одчинились двері до "уряду руху" й відтіля долетіли крики й зойки. Двері стукнули й зачинились. Проте лемент чути було й тепер. Він глухо пробивався крізь міцні двері і стіну, ніби з-під землі, з льоху. Я мерщій крикнув офіціантові по-галицькому: "платити"! й, підійшовши до дверей, почав наслухати. Чийсь благальний, сповнений болю й ляку, голос, жалібно гугнявив:
— Але, паночку, прошу — ви виділи мої легітимації, то# вам кождий засвідчить, що...
— То що мені твої легітимації! Ти мене іздурити хочещ, ти єсть — дезертир! Лягай — я мушу тобі палки дати.
Мовчазна гнітюча пауза. Короткі ляпаси й глухі безладні стусани. І знову той жебрацький, уже кволіший голос:
— Але ж спитайте хоч кого, я вас прошу...
— А мусиш мені сказати, що ти за один! А мусиш! Капральський баритон вичитує всі смертні гріхи:
— То ти єсть большовик! Я мушу тобі палки дати, жеби казав, жеби не дурив! Ти єсть польський шпиг! Лягай!
Знову холодна мовчанка і глухі удари. Б'ють... У Галичині — б'ють?
Я підійшов до Волошина і здивовано спитав:
— Пане сотнику, там, либонь, когось катують, що це таке?
Волошин глянув на двері й спокійно відповів:
— А, то жандарми допитують якогось непевного... Жандарми? В Галичині? В Галілеї?..
Надворі була млява передвесіння одлига й хмарилось небо.
На далекій запасовій Збаразькій колії стоїть наш ешелон за версту від станції. Останні зимові морози стиснули сірий краєвид Тернополя. Він лежить он там, за білим сніговим подолом, і гострий шпиль готики костьолу стремить над містом у похмуре невеселе галілейське небо. Ми бачили Тернопіль тільки одну годину, поки стояв на станції наш поїзд. Похапцем пройшли ми його зруйнованими вулицями, де на кожному розі прибито новенькі блакитні таблички: "Вулиця Михайла Грушевського", "Вулиця Петлюри", "Площа Івана Мазепи".
Посеред майдану зруйнований пам'ятник Міцкевичу, з завулку вибігає хлопчисько з щітками й запобігливо пропонує:
— Прошу, пане, чоботи чистити? Альбо, може, пан дівку потребує?
Дівку — в Галичині? В Галілеї?..
Завадський продав-таки останній вагон цукру і тепер заходився дисциплінувати курінь. До міста нам ходити заборонено. Коло ешелону стоять тепер завжди два вартові. У вагоні з нудьги співає півсотенний пан Штепа свою власну імпровізацію:
Гей, встань з гроба, Дорошенко,
Гей, встань з гроба, Дорошенко,
Та одлупи військо, військо українське, Хорошенько! Гей, долиною, гей,
Широкою — Дезертири пруть...
Він не згадує вже за Київ і не вимагає хоч сотні хлопців, щоб в огонь і в воду — виганяти більшовиків.
Вдень ми читаємо, лежачи на лавах, галицькі газети й їмо локшину з повидлом. Чудні галицькі газети. На першій сторінці: звіти операційного штабу про "завішення зброї" під Львовом. Увага! Мужва одержує заосмотрення в помешканні пана коменданта...
"Мужва" — це те, що в колишній Росії "нижний чин", а в нас — козаки. Нам дивйо читати на станціях таблиці з написами: "Саля для мужви", "Саля для старшини", і пан Штепа зітхає, на ті таблиці дивлячись:
— Робили брати-галичани революцію, та тільки, скажу, не доробили: шмендриків, видать, багато позоставалось, просто, як старий режим на вивісках порозводили!
Я підперезуюсь патронташем і беру рушницю йти на варту. Пан Завадський роззуває нового чобота й, сопучи, каже мені: