— Гаразд, — врешті здався Аполорій Олександрович, — почнемо завтра вранці.
Дядько Андрій прийшов хвилина в хвилину. Коли він появився у церкві, я його спершу й не впізнав. Військовий одяг щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія, на голові була будьонівка з отакенною зіркою, на ногах — блискучі хромові чоботи із срібними шпорами, а при боці — справжнісінька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурі. Ніколи не міг би подумати, що в дядька Андрія стільки зброї!
Позуючи, дядько Андрій не сів на табуретку. Став, однією рукою обпершись на шаблюку, а в другій, відставленій, затиснув наган.
— Отакички мене і змалюйте!
І терпляче вистоював по дві, по три години. Сяде на носа муха — він тільки скосить на неї люто очі — не поворухнеться!
Дядько Андрій вийшов як живий: і одяг, і зброя, і чоботи. Подивившись на портрет, він задоволено крекнув, несміливо запитав:
— А коли його можна взяти?
— Беріть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. — Тільки обережно несіть, щоб не розмазати фарбу.
Дядько Андрій побожно взяв портрет і поніс із церкви. Ніс лицьовою стороною од себе, щоб усім було видно, і коли я забіг наперед, мені здалося, що портрет раптом ожив та й пішов вулицею: тільки ноги мелькали спіднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет.
Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці — художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на покуті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.
Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув художникові:
— Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж — за мене...
Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.
— А скільки ви заплатите моєму асистентові?
Я так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося... Те ж саме здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім спитав:
— Якому асистентові?
— А от йому, — показав на мене художник.
— Йому? — звів брови дядько Андрій. — А хіба йому що положено?
— Положено, — твердо відповів Аполорій Олександрович.
Після довгого торгу зійшлись на троячці.
— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.
Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрічав хлопців, хвалився:
— А я трояка заробив!
— Бре?
— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!
І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив'язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.
— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.
— Тю, дурний! Краще цигарок. "Біломорканал".
Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!
Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:
— Ага, а я три карбованці заробив!
— От і добре, — відповіла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сідай їсти.
Не повірила.
Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить. Цілісіньку ніч мені снились гроші.
Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.
Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.
Став біля воріт, жду.
Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:
— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?
Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.
— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона. — Багатого зятя матиму!
"Діждетесь! — дивлюся їй в спину. — Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!"
Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.
— А ти кого тут стережеш? Розповідаю і йому.
— Купуй воли, — раїть мені дід. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!
Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?
Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:
— Є троячка?
— Ще немає... Ще не прокинулись...
Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.
Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:
— Ви, хлопці, чого?
Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.
— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...
— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.
Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.
Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.
Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, підходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.
— Ні, — заспокоював я маму. — Я просто набігався.
— А ти поменше бігай, — сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила:
— Ти вже ж у мене великий...
І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі...
— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. — Ще гроші заробив, чи що?
Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.
— Ото воно так, — сказав дід, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!
Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.
— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!
Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!
— От завтра й приходь... або ще краще — післязавтра, — сказав дядько Андрій.