Біженці

Страница 3 из 3

Гуцало Евгений

В своїй уяві я намалював, як житиму з Аполлоном і Ксенею, як ми годуватимемо себе, як помагатимемо одне одному, обстоюватимем. І в тому далекому майбутньому, в яке я все ж таки наважувався сягнути своїми мріями, я мав одружитися з Ксенею, щоб уже ніколи з нею не розлучатись.

— Чи ти сирота, що там житимеш?—здивувалася мати.

— А сирота!

— Дитино, отямся!

Проте я не міг отямитись — у мене б це не вийшло.

— Переберуся — і край.

Чи вплинула моя наполегливість, чи й своїм добрим серцем мати давно схилялась до цього,— але вона сказала:

— Може, вони не захочуть?

— Захочуть! — вигукнув я, відчуваючи, що мати вирішила поступитись.

— А ти в них питав?

Звичайно, я не питав, бо й так був цього певен.

— Піди й поговори з ними.

Аполлон зустрів мене на подвір'ї. Зразу я його й не впізнав, такий він був сяючий і щасливий.

— Мати повернулася,— випалив він, обнімаючи мене.

— Фросина Ільківна? — пробурмотів я.

— Мати!

— А ми хотіли забрати вас до себе,— промимрив я, не знаючи, сумувати мені чи радіти, що повернулася їхня мати.

— Її в лікарню поклали й вилікували,— розповідав Аполлон,— тепер вона завжди буде з нами.

Через місяць вони поїхали до себе на Курщину — їхні тамтешні родичі написали, що село відбудовується, що колгосп і для них зведе хату. Запрошували їх залишитись у нашому селі, але Фросина Ільківна сказала, що додому так тягне, аж у серці смокче. Я проводжав їх на залізничну станцію і весь час думав, що коли вони сідатимуть у вагон, то заплачу. Проте чомусь не заплакав, тільки стало мені тоскно й гаряче. Ксеня на прощання махала верхівкою ялинки, на якій метлялися всохлі стеблини пролісків і синього лісового сну. У другій руці вона тримала Діда Мороза з грубим рум'янцем на щоках та вусами з вати...