Бісова душа, або Заклятий скарб

Страница 9 из 43

Аренев Владимир

Та от тільки, що це за місце, Ярчук не знав.

"— Перейди у Вирій. Від’їдь подалі звідти, де опинишся, — доки не стемніє. Тоді влаштовуйся на ночівлю і... от, візьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запітніє, на ній проступлять слова. Керуйся тими вказівками, а коли виконаєш, знову подихай — і рушай далі. І чини так, допоки не доберешся до місця. Це — аби хоч трохи полегшити тобі мандрівку".

"Аякже, полегшити!" — Андрій хмикнув і озирнувся довкола.

Він стояв на дні величезного яру, такої собі жертовної чаші природи. Схили багровіли неправдоподібно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров — вона не така, тьмяніша і... живіша, чи що.

Дійсно, коли під’їхали ближче, Андрій побачив, що багряні смуги — не що інше, як кущики трави, незвичайної і за кольором, і за формою, — та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але не зірвав ані листочка.

Андрій тим часом запримітив уже стежку, якою можна було вибратися звідси. Вечоріло — тут, у Вирії, зміна дня й ночі відбувалася інакше. Зазвичай, якщо в Яві був день, тут панувала ніч — і навпаки. Але залежно від пори року бували не дуже значні розходження. Там, звідки приїхав Ярчук, починало світати.

"— ...доки не стемніє".

Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потім уже він відпочине, вони з Орликом відпочинуть.

— Дядьку! Дядечку, рідненький! Де це ми?!

Навіть якби Орлик раптом (Вирій усе-таки!) навчився розмовляти, сумнівно, що він робив би це тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так і є! От же ж нечиста сила! Ані продихнути од бісових створінь — щойно сюди прибув, а вже з’явилися!

Точніше, з’явився. Потерча було одне, і вже це здавалося дивним: зазвичай ці духи згублених дітей ходили по двоє-троє, якимсь надприродним чуттям відшукуючи собі подібних і гуртуючись у зграйки. А тут — одиначок.

Може, новий, нещодавно померлий?

— Дядечку, не мовчіть! Прошу, дядечку!

"Що ж йому сказати?!" — розмірковував Андрій.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такі, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя — і тому потрапляють у Вирій, а не йдуть Господнім шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, іноді провалюючись у Яв, страхати там людей... Вічний переляк, образа, нерозуміння того, що сталося.

"— Краще б тобі ніколи з ними не зустрічатися. Помітиш щось підозріле — тікай".

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагідний із малечею. Утім, не так уже часто стикався він із дітьми, переважно мав справу з чоловіками та зрідка — з молодицями.

Та хай там як. Він поклявся.

— Ану побережися, малий!

В очах хлопчика застиг гіркий смуток — Андрій сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

— Геть від коня! Він у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав — і соромно стало, хоч крізь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

— Дядьку... Орлик... він же добрий, який же він небезпечний?

Ось тобі, Андрію, і потерча!

— Ти звідки знаєш, що коня Орликом звуть?

— Так то ж я з ним біля колодязя чекав, доки ви прийдете! — заторохкотів хлопець. — Тільки я на пагорбі ховався, мені наказали на очі вам не показуватися. Той дядько, що раніше зі скринькою проходив через наше село, а потім без... ну, той, котрий мене попросив коня постерегти — ось, бачте, і червінця дав, справжнього! — то наказав, аби я на очі вам ні-ні! Я і не думав. А ви — р-раз і просто на мене як поскачете. А я... А потім ви на пагорб — і щезли. А я туди — і раптом наче хтось мені по обличчю павутинням провів. І я осьдечки опинився.

Він шмигонув носом:

— Дядьку, а де ми?

— А тобі куди треба?

— Мені б назад, додому. — Він назвав село, що стояло неподалік від Межигірки, через нього Андрій проїздив разом із братчиками на шляху до монастиря.

— То я тебе довезу. Сідай. Як хоч тебе звати?

— Миколка.

— Миколка... Краще б, Миколко, був ти потерчам, їй-богу!

— Що? — не зрозумів хлопчик.

— Та нічого. Не слухай старого дурня, а краще пильнуй за дорогою та навсебіч оглядайся. І домовимося — усі запитання потім. Згода?

— Згода! ...Дядьку, а все ж таки, де ми?

Розділ четвертий

СМЕРТЕЛЬНИЙ БРАТ

Від вовка до людини — тільки крок,

і наче трунок в жилах — біль і кров,

замішані на кручому мовчанні.

Той крук злетить у вирій — назавжди,

а ти сьорбнеш біди, немов води,

і серце розіб’єш, як тую чарку.

— Невже справжнісінький Вирій? — укотре перепитав Миколка.

Андрій кивнув і порадів, що за довге життя так і не оселився на якомусь хуторці і не завів дітей. І пошкодував, що все-таки розповів хлопчику про "де ми". Миколка зустрів незвичайну новину з піднесенням небувалим. Тепер від нього не було рятунку: дзиґою крутився в сідлі, зойкав-ойкав і торохтів без упину. Андрій спробував залякати тим, що, мовляв, покине його тут одного. Подіяло — цілих п’ять хвилин Миколка мовчав.

За цей час вони здолали схил і піднялися на край "чаші", яка несподівано виявилася великою і глибокою. І стежка, якою вирішив вибиратися нагору Ярчук, теж була не такою зручною та прямою, як здалося на перший погляд. Копита Орлика провалювалися на начебто щільній, утоптаній поверхні. Зрештою Андрій спішився й повів коня за вуздечку, а в сідлі лишився Миколка, який замовкав лише для того, аби перевести подих чи подивитися на чергову дивовижу Вирію.

А їх, треба зізнатися, вистачало. Узяти хоча б "чашу". Кущики багряної трави начебто не повинні пересуватися (трава все ж таки!) — аж ні, варто відвернутися — і ось уже там, де раніше темніла випалена земля, тепер переливаються усіма відтінками полум’я цілі зарості багряниці цієї вирієвої!

Поки їхали нагору, там, де небокрай сходився з краєм "чаші", зрідка з’являлися то обриси чиїхось крил, то химерні звірячі і людські голови, то просто різнобарвні спалахи. Але все це виглядало несерйозно якось, наче ряджені Чорт та Смерть у вертепі. Миколка відчув це своїм дитячим чуттям і аніскільки не лякався (більше його страхали погрози Ярчука). Андрій же кілька разів клав хрести на цей бісівський непотріб і навіть прочитав "Отче наш", та дарма; тоді просто перестав зважати, стурбований більше майбутньою мандрівкою.

Хлопчик значно ускладнив її, і без того нелегку. Зізнатися, Ярчук не був упевнений, що зможе до закінчення своєї місії повернути Миколку додому — чи взагалі у Яв. Усе залежало від вказівок дзеркальця, яке вручив володар скриньки.