Вони досі кружляли галявиною, тримаючи шаблі наготові, — але поки ще тільки розмовляли.
— Мені не потрібна влада, — хитнув головою Гнат. — І гроші мені не потрібні. Я мертвий, Ярчуче. Я — Кисим. З усіх, хто ганявся за тобою, хто вичікував, поки тобі дадуть скриньку, я один не хотів для себе нічого. Я просто сподівався врятувати своїх рідних від смерті і з-під влади старого. Якби ти знав його, як знав його я...
— Та вже докладу зусиль, аби познайомитися, — похмуро процідив Андрій.
— Не вийде. Я зарубав його к бісовій матері — зарубав і втік від татар. Ягу ти знищив, а Миша тільки допомагала їй — бо свій зиск мала; скринька Миші не була потрібна. Тож тепер їм, моїм господарям, нічим погрожувати мені, я знову вільний... Мати з Галею мертві.
— Тоді навіщо ти гнався за мною?
— Не лукав, Ярчуче. Ти ж знаєш, що скринька чарівна, в ній можна виростити все що завгодно. Навіть людину. Навіть уже померлу.
— Навіть того, хто не схотів би оживати з власної волі? Ти хоч знаєш, як мучилася Галя з Костем, коли ти "підняв" його? Чи хочеш, аби твоя мати дізналася, що через зраду її сина, тільки через неї, село ваше татари обходили стороною?!
— Вона не дізнається, — холодно вимовив Гнат. — Нікому буде їй розповісти.
— Ох, синку, — прошепотів Андрій. — Бачив я у своєму житті різне, бачив чортів, відьом, двоєдушців бачив. А ти — бездушець, от ти хто, синку.
Останні слова зачепили Гната найдужче. Цідячи крізь зуби лайку, він кинувся на Андрія — і тепер на галявині розмовляли тільки шаблі, не люди. Голий помітив, що у противника поранене плече, — і навмисне намагався бити так, аби вцілити саме туди, тож дуже скоро Андрій почав потроху відступати. Він втомився, був виснажений двобоєм, а головне — тим, про що дізнався.
Врятувала Ярчука випадковість. Розуміючи, що довго не протримається, він кинувся в атаку — і Гнат, змушений позадкувати, перечепився через скриньку, яка лежала на краю галявини. Підвестися Голий уже не встиг.
Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.
А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.
...Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.
Вони стояли на Господньому шляху — той, кому йти, і той, кому залишатися.
— Навіщо? — одними губами спитав Гнат. — Я ж...
— Аби дійшов, — похмуро відповів Андрій. — А то ще знову в якусь халепу втрапиш!
— Але ж там ти мене зарубав...
— То там, — одрізав Андрій. — А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!
Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася — важко, докладаючи зусиль — його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток — і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.
— Не можу! — простогнав Голий. — Воно... воно не хоче вилазити... надто зрослося... я ж Кисим, от воно й...
— Ти не Кисим, — похитав головою Ярчук. — Ти — дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.
Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу — без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!
А відділившись, знялася у фіалкове небо.
— Ось так, синку, — сказав Ярчук. — Тепер добре.
— Дякую, батьку, — тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.
* * *
— Ох! — Очі в Миколки були перелякані. — ...я вже думав — все, кінець!
Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.
— Ще не кінець, — усміхнувся він до хлопця. — Але уже незабаром.
Миколка спершу перелякався, коли дядько Андрій приліг поряд із убитим душогубом. Але потім побачив, що він дихає, і трохи заспокоївся. Сів поруч і почав чекати, пильнуючи, аби хтось чужий і небезпечний не підкрався.
От — дочекався, Андрій таки прийшов до тями.
— Гляньте, дядьку, смішно як. Ми від дощу втікали — аж ось він, дощ.
Дійсно, небо спухало грозовими хмарами.
— Усе правильно, синку, — сказав Андрій, дивлячись в нікуди. — Все правильно. З чого почалося, тим і скінчиться. Без коня, щоправда, ми з тобою залишилися, втік кінь, але невелика біда. І так доберемося.
Коли дощ пролився і вщух, коли на небі проступили зірки, а чорна веселка здійнялася над виднокраєм, Ярчук із хлопчиком, як і наказало за мить до пострілу люстерко, вирушили у Вирій, а з того місця, куди потрапили, — знову в Яв.
Настав час заривати скриньку.
* * *
Тут були гори, і дикий ліс, і співи нічних пташок. А так — усе як всюди. І не скажеш, що потрапили до зовсім іншої країни. І люди тут жили, як всюди, — приязні і не дуже. Принаймні, дізнавшись, що у подорожніх за душею ні копійки, нагодували задарма.
— У мене червінець був, — засоромлено пояснював Миколка, червоніючи. — Але я... загубив його... під Вовкоградом.
— Нічого, — прошепотів йому Андрій. — Бачиш, і так обійшлося.
— Ви у разі чого, повертайтеся, — змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: — Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?..
Ледь відкараскались.
— А де копатимемо? — вмить посерйознішав Миколка.
— Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. — Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.
— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.
— Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата — якщо знадобиться саме вона.
Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому — вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).
— Бачиш, нічого не доведеться рити.
— А закопувати?
— Ну, це легше — посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.
Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік — і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?