Андрій упав у хвилі, ледь не порізавшись шаблею, яку так і не встиг укласти в піхви; підвівся, в два стрибки опинився на березі. В спину вдарило пронизливим напівкриком-напівстогоном — наче кулю випустили Ярчукові проміж лопаток.
Він обернувся, знав, що побачить, але із мстивою ненавистю до себе вирішив дивитися до кінця.
Орлик, звичайно ж, не встиг. Черепаха схопила його, уже коли він стрибнув, стулила щелепи на конячому череві і смикнула на себе, легко, без помітних зусиль. Удари копит по морді не завдавали їй анінайменшої шкоди. Повільно, не поспішаючи, тварюка пожирала ще живого коня — і Андрій не витримав, помчав до води, аби...
— Стійте, дядьку! — Миколка збив його з ніг і притис до землі, тож коли Ярчук нарешті скинув його з себе і підвівся, все уже скінчилося. Черепаха відпливала від берега, заковтуючи криваві залишки, в яких навряд чи хтось упізнав би зараз конячу голову. Лисиця, не звертаючи уваги на двох живих, що обманули її, зрідка вдаряла жердиною по щупальцях найнахабніших чудовиськ і керувала кудись нижче за течією. Хутро її потьмяніло, наче дійсно стаючи металевим, а морда трохи вкоротилася, перетворюючись на мишачу. Хвіст, розкішний та пишний, тепер потоншав і став схожий на батіг. Перед ними була та сама "мишка" з дитячої пісеньки, котра, оволодівши молочним зубом Миколки, дізналася про його мрії й обернулася на Лисицю з Андрієвої казки. Аби повірили, аби сіли на її клятий пліт!..
Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.
— Ви б усе одно нічого не зробили, — сказав Миколка. — Тільки б загинули нізащо.
— Ти маєш рацію, синку, — глух о відповів Ярчук. — Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити... отак.
Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.
Розділ одинадцятий
ПОЧУТИ ДЗВІН
Мені здається, незабаром я
побачу Бога.
Смішно! Як же смішно!
Уже не ті і очі, і душа.
От тільки раптом — по хребту,
мов лезом,
те "незабаром".
І вдивляюсь знову
в обличчя перехожих — бачу ж
в кожнім
одне й те саме: лиш самого себе.
І десь далеко-далеченько б’є
церковний дзвін — неначе
б’ється серце:
не знаком, не передчуттям, і не
якимсь собі там надгучним акордом,-
а просто так, життєво, для душі.
Щоб чути серце, не потрібні вуха —
достатньо серця.
Аби бачить Бога —
лише потрібний Бог,
лише потрібний Бог...
Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього — той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.
— Хай, — сказав Миколка, — так легше йти.
У цьому Андрій сильно сумнівався.
Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.
— От що, — вирішив Андрій, — переправляємося у Яв. А далі вже — за обставинами.
Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.
— А тепер — привал, — наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. — Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити.. . — І він силувано усміхнувся Миколці.
На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, — знав точно. І все-таки...
А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.
І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого... "Задля чого, Господи?!!"
Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за "дядьку", аби той чогось собі не заподіяв.
Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.
— А погляньмо у люстерко, — несподівано запропонував Миколка. — Раптом там вказівки змінилися?
У це Андрієві не вірилося, хоча — чому б не поглянути.
Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав...
Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент — тільки уламки полетіли навсебіч.
Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.
Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, — добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.
— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.
Дійсно треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.
Та й настрою не було зараз в Андрія в "кота й мишки" гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.