На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).
— Топрого ранку, — проскреготів посланець. — Ну що?
— А от що, — відповів Андрій, попихкуючи люлькою. — Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?
Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.
— Хочу! Не поюся!
— Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш — назавжди.
Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.
Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.
— Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?
— Ще не вирішив, — ухилився Андрій. — А чому запитуєш?
— Та от... думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що... Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.
— Ну, це з усіма буває.
— Ти ж розумієш, про що я.
— Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні... — він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, — ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього — жодних сумнівів. А там... там побачимо.
Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися — або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.
Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) — усміхнувся лісу-нечистю:
— Чи готовий, ваше бісівство?
Тут і дідусь-деревинка проявився. "Хотофий", — скрипить.
— Тоді що ж... Будь ласка.
Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності — лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся — і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!
...Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.
А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: "Нарешті!.. піти!.. рухатися!.." Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури...
Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?
До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів — і було незрозуміло, як метелик досі живий.
А ще угледіли, що це не вчорашнє "павичеве око", а інший різновид — "мертва голова", яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: "...акую", — і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.
Бісовщина вона і є бісовщина!
— Поїхали, — похмуро мовив Андрій. — Нема чого... надивимось іще...
* * *
Звичайно, він знав, куди прямує Корж — і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала "танути". Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного — двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше "дичавіла". Кілька тижнів — і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не...
От у цьому й була притичина.
Аби "не забути себе", Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було — а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться...).
Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості — відправив якось Світайло... не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили — ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..
Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо — всієї справи.
А звалося те місто Вовкоград — не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.
"...А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців", — чомусь згадалося Андрію.
— Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?
Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.
Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. "Та це не я казав, це мені... — навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: — Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж... Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий".