— Атож, — хитнув дяк. — Чарку випити — душу не виплюнути.
— Дай Боже в добрий час говорити, — ствердив Климентій. — Живому чоловікові все потреба і все чогось кортить.
Розділ XI
Вони сіли до столу один супроти одного, а школярам дяк наказав принишкнути й слухати, як розмовляють, п’ючи, мудрі люди, — хай повчаться належно й старатливо, а на несміливе побажання кількох спудеїв, котрі тут нагодилися, отже, осіб у віці достатньому і які вже самі не раз прикладалися до горличка з чортовим зіллям, приєднатися до них, дяк порадив jurare in verba magistri, тобто спиратись на вчителевий авторитет і залишатись у своєму status quo[51], і то ipso facto[52], що вони ще до таких бесід не доросли, отож хай посидять тихо і повчаться у людей поважніших та освіченіших, а коли захочуть їм заважати, то побачать навіч, як відчиняються двері при допомозі їхнього лоба, отже, годі змагатися de lana carpina[53], а вони з панотцем поведуть мову de omnibus rebus et quibusdam aliis[54].
На те слово школярі позатихали, а дяк вийняв із кишені мантії фляшу, зелену барвою і заткнуту дерев’яною цуркою, яку, очевидно, й сам вистругав, узявся зубами за неї і з пухком витяг, відтак нюхнув і скривився.
— Горілиця із підтрубної криниці, — сказав. — Чи є, панове школярі, в нас їсти?
— Юшка з блощиць, — хором відказали школярі.
— То подавайте її сюди шановному гостю, — жартівливо наказав дяк.
— Таж катма! — горланули школярі.
— Ну, тоді на заїдок увітремся рукавом, — мовив дяк і дістав із іншої кишені малу, також зеленої барви, чарчину, налив її й примружив око.
— За вас, панотче, і за ваші подвиги, — сказав він, — бо ціле містечко аж шумить, вихваляючи вашу милість за чудове вміння справлятися з бісами. Ewe[55]!
Перекинув чарочку до рота, тоді налив знову.
— Do ut des[56]! — мовив і передав чарчину Климентію.
Той і досі був у мокрому спідньому, без мантії, вона сохла, розвішена на шнурі, отож випити було треба. Окрім того, втома з’їдала йому очі, відчував у тілі й трем, певне знервування і ще казна-що, отож випив поданий йому трунок за милу душу.
— Чи дозволите поцікавитися, панотче, — схилився до нього дяк, — чи достатньо заплатив вам за труди отой скупар, міський отаман?
— То такі труди, пане дяче, що за них плати не беруть ех officio[57], — сказав Климентій, відчуваючи, що горілка тепло попливла по кишках.
— Тобто хочете сказати, що про це не говорять?
— Хочу сказати, що не взяв з вашого отамана ані шага, ані того клятого чеха, якого люди не хочуть на торзі брати. Інакше моє закликання було б нечинне.
— Це ваше credo, панотче, чи боїтеся, щоб мої хлопці вас не обчистили? Можете сміло говорити, мої хлопці чесні й порядні. Звичайно, доки голод не притисне. Але свого гостя — ніколи!
По кутках щось заблищало, очевидно, хлопці шкірили зуби.
— Не беру плати за свої дійства, — сказав Климентій, — тож голому розбій не страшний. Голий, як і святий, пане дяче, ліпше буду голий, як костка, а гострий, як бритва.
— Але ж без піджоги й дрова не горять, панотче, — зчудувався дяк, — і без хліба ані обіда.
— Хліб беру, тобто коли вгостять, поїм, а з собою — нічого.
— Тобто навіть харчем нічого не взяли? — ще більше зчудувався дяк.
— Заглянь у торбу і пересвідчись, — сказав Климентій.
— Загляну, бо не можу в таке повірити, — мовив дяк і кинувся до Климентієвої торби. Порився там і розчаровано торбу відкинув.
— Ну, панотче, ви мене вразили, — сказав. — А може, того біса не вигнали?
— Вигнав! — коротко повів Климентій.
— Нас itur ad astra[58], панове школярі! — патетично мовив дяк. — За таке, по-моєму, можна випити ще по чарці. Як ви, панотче? — він замотав головою. — Ні, не повірю. І справді чинили все gratis[59]?
— Gracia graciam parit[60], — мирно мовив Климентій.
— Незбагненно! — згукнув дяк, наливаючи чарку й швиденько її випиваючи. — То, може, ви, вибачайте на слові, святий?
— На жаль, ні, — відказав Климентій, зітхнувши. — Просто hominem experiri multa paupertas jubet[61].
— Ну, убозтва маємо й ми много, — сказав дяк, наливаючи Климентію. — І дечому через те навчилися, особливо, коли кишки до спини клеяться, а щось десь зле лежить. Чи не так, панове школярі?
— Так! — хором відказали школярі.
— Вони в мене славні, — із сльозою в оці сказав дяк, коли Климентій пив свою чарку. — Моторні та звинні. Коли б не це, то ми з убозтвом своїм і ноги б простягли. Чи не так, панове школярі?
— Так! — хором крикнули школярі.
— Іще одне дозвольте запитати, панотче. — У вас у торбі є фляша, чи ж вона, вибачайте, не з водою життя?
— Вгадали, пане дяче, — але то не горілка, а свята вода, — спокійно мовив Климентій. — Коли хочете, спробуйте.
— Дивовижно! — сказав дяк, ходячи із фляшою та чаркою покоєм. — Тоді я у вашу честь, через те, що до нас завітала така незвичайна людина, вгощу чарочкою і свою братію, хай кружляне. А то не захочуть нам співати й танцювати. А ви, панотче, співаєте й танцюєте?
— Співаю й танцюю, — мирно мовив Климентій, горілка почала більше розігрівати його, граючи в тілі, але водночас і склеплюючи йому повіки.
— Ну, слава Богу, тоді ви ще не зовсім святий, — сказав дяк. — Ану, підходьте, панове школа, по одному, не товпіться, вгощатиму на добру науку.
З кутків по одному почали вигулькувати спершу старші, тоді молодші, а тоді й малі. Дяк кожного вгостив чарочкою, вони брали чинно, а тоді знову зникали по кутках.
— А тепер заспівайте танечної, панове школярі! — вигукнув дяк.
І з кутків раптом полинув спів: зладжений, гарний, видно, не раз і не десять так співали.
— Ходіть, панотче, в коло, ходіть! — крикнув дяк, починаючи кривого танця.
Ні, пане дяче, — мовив зморено Климентій. — Сьогодні я зморений і не до танців мені.
— Гаразд, панотче, тоді не будемо танцювати! — сказав дяк і з маху сів до столу.
Спів обірвався.
— Скажіть тоді, панотче, — наблизив до нього обличчя дяк. — Таке добре діло вчинили сьогодні, а чомусь невеселий?
— Хто в чому званий, в тому пробуває, — сказав Климентій.
— Не зрозумів, — мотнув головою дяк.
— Гороху наївшись, — мовив Климентій, — з ним і говорити.
— Тепер зрозумів, — серйозно сказав дяк. — То, може, хотіли б спочити з трудів?