— Хлопця не відпускай, — проказала Пелагія. — Коли кинеться на панотця, треба буде зв’язати, а сам не подужаєш.
— Таки не подужаю, — буркнув отаман. — Де в неї та сила береться скажена?
— То бісівська сила, — відповів Климентій. — Але я її не боюся.
— Це ще побачимо, — сказав біс через вуста Тодоськи.
— Залишіть нас на самоті, — наказав Климентій.
— Тільки що — кричіть! — турботливо попередила Пелагія.
Рушили в двері, а Климентій знову наклав хреста на себе й на Тодосію. Вона вже не плакала, а з натугою встала й сіла на услона.
— Чого мене мучите? — спитала з болем.
— Сама знаєш, дитино, — м’яко сказав Климентій. — Не ми мучаємо, а біс, котрий у тобі сидить, його й хочемо прогнати. Але для того треба, щоб забажала його позбутися, бо коли не забажаєш, нічого й ніхто тобі не допоможе.
— А як забажаю, то що? — цілком притомно мовила Тодосія. — Все одно мене за оглашенну прийматимуть, і ніхто у жінки не візьме.
— Візьмуть, — просто сказав Климентій, присідаючи на лаву, він і справді втомився. — Коли всі довідаються: прогнав я біса, то й знатимуть, що не зі своєї волі чинила неподобенства, а через того клятого, і це він тебе мордував, а не сама себе.
— А мені здається, панотче, — вона звела на нього очі, і чернець знову уразився з її краси, а ще більше з того, що увіч подобала на ту, котру так тяжко колись кохав, — що в мені ніякого біса й не було, а чинила так усім на зло. Ніщо в мене не входило й не виходило.
— Оте "на зло" й був біс, — сказав Климентій покірливо, — його й забажай прогнати. А коли не відчула звільнення, то заклинання повторю, але треба захотіти. Тобто коли захочеш жити, як усі люди, й не поставати супроти людських приписів та звичаїв. Коли не буде тобі приємно чинити зло, бо зло людину руйнує й нищить. Добро, дитино, світ красить, а зло навпаки — потворить. Добро ростить, а зло пакостить. Добро несе надію, а зло — безнадію. Зло солодке позверх, а всередині їдке і трутне, добро ж навпаки — гірке позверх, а солодке й поживне зсередини. До добра стежка вузька, а до зла широка й прудка. Зло приходить саме, а добро треба покликати. Зло самосійне, а добро ростити треба й плекати.
Дівчина дивилася на нього із зачудуванням.
— Нудко вас слухати, панотче, — сказала, й крива всмішка лягла на її лице. — Дивує мене, що не спокушаєтеся мною. У вас що — жила всохла? — і раптом зашепотіла пристрасно. — Зачиніть, панотче, двері на гака, тоді мене й вилікуєте. Не допоможуть мені ваші заклинання, Євангелія, читання й молитви. Виженіть із мене диявола так, як чоловіки із жінками роблять. Можете й побити мене, й робіть зі мною все, що заманеться. А тоді зголосимо, що біса з мене вигнали, і не дістанете ганьби, бо те вам не далося.
— Хочеш сказати, дитино, — спокійно мовив Климентій, — що не вигнав із тебе біса?
— Та ніякого біса нема, панотче, — засміялася Тодосія. — Не вигадуйте! А коли у вас жила всохла, то ніякого біса з мене ніколи не виженете. Чуєте, ніколи!
— Бідна ти, дитино! — зітхнув скрушно Климентій. — Не за свою славу дбаю, байдуже це мені, бідному й мандрованому, а про твою. Що з мене взяти: сьогодні тут, а завтра там, а тобі в містечку цім та й між людей жити. Отож забажай, і вижену з тебе біса, а тоді міцно тримай себе у віжках, щоб не повернувся нечистий. І коли вестимешся чесно й порядно, тобто коли впокоришся духом, люди пожаліють тебе і скоро про неміч твою забудуть, і знайдеться такий, котрий полюбить тебе, бо ти гарна і знадна.
— Хочете, щоб зламала себе і перестала собою бути? — спитала Тодосія. — А коли мені нудко в цьому містечку і серед цих людей, бо бридкі вони, фальшиві й недобрі. Бо задихаюся серед них, отож супроти них і звичаїв їхніх я й постала. І немає тут ніякого біса.
— Є, дитино, — скрушно зітхнув Климентій. — Бо чого досягнеш, постаючи? Не їх оганьбиш, а себе, не вони оглашенні будуть, а ти. І красу твою зненавидять і прокленуть, куди ж тобі тоді? В пекло?
— А от покажу вам зараз пекло, — скрикнула Тодосія і раптом зірвалася на ноги. Ніздрі їй затріпотіли, а очі заметали чорними блискавками. І почала рвучко зривати з себе одежу. — Дивіться, отче, дивіться, якщо ви ще не мертвий, — сипіла. — А коли мертвий і жила ваша не затріпоче, то вас жаліти треба, не мене.
Але роздягтися вона не встигла. З бичачим ревом увірвались у покій чоловіки, отаман та його подобенство. Тодосія заверещала несамовито, а вони почали заламувати їй руки й валити. Тоді дівчина з дикою силою напружилася, зойкнула, наче дика кішка, й відкинула, ніби слабосилих, обох биків-чоловіків.
— Дивися, отче, дивися! — завищала Тодосія. — Бо тоді ніколи в житті не доведеться такого побачити!
Схопилася за подола сорочки й підняла над головою. Цим моментом і скористалися чоловіки, бо закрутили сорочку їй на голові і жбурнули дівчину на діл. Гримнула всім тілом, звивалася, наче змія, верещала, аж ляскоти йшли, билася, але була таки подолана. їй зв’язали ноги, тоді опустили сорочку й спутали руки. Тодосія пінила — з рота її стікало рожеве шумовиння, густе й клейке. Вона струснулася й завмерла.
— Будьте ви прокляті! — простогнала із відчаєм.
Климентія трусило.
— Пане-господарю, — сказав він нерівним голосом. — І ви, пані-господине! Мушу признатися, що заклинання не подіяло, дуже потужного біса має в собі ваша дочка. Але не зрікаюся свого обов’язку та слова й обіцяю зробити все, щоб того біса плоті з неї таки прогнати. Та мушу відпочити й зібратися на силі. Тому покиньте її зв’язану, нехай лежить, але стережіть пильно, щоб не розірвала пут і не втекла. Я ж піду й десь походжу. Тоді повторимо ще раз.
— Гаразд, панотче, чиніть, як знаєте, — сказала Пелагія. — Ми її встережемо, будьте певні. Але Бога ради, не втечіть і не покиньте з бідою нашою.
Ще не покидав людей, котрі потребують моєї помочі, — сказав Климентій. — Бо коли б так учинив, ніколи більше не назвався б Божим чоловіком. А це для мене все одно, що не жити.
Він обдивився всіх, що були в мешканні: літня жінка зі строго підтисненими вустами, грубий чоловік, сильний, як віл, але з кволістю в очах, і другий такий самий, але цей ніби й байдужий. І йому раптом стало до болю їх усіх жаль.