Від італійців пахне солодким. Учора вселились у нашу хату. Румуни, так ті пахнуть цвілою картоплею. Тепер в нашій хаті — солодке. Як німці були — пахло отою маззю, що черевики натирають.
Чим пахнуть мадяри — ще не знаю.
А цигани — димом. Димом і трохи смолою.
Як же їх сьогодні румуни побили! Били-били, а потім ще раз били.
Спіймаю ще зо дві, і хай вибачають. Змерз я, і дно грузьке.
Мама піч топить. А на печі сушиться просо моє вчорашнє, те саме, що я бині давав. А в просі Дмитрик грається порожніми патронами, і Галинка плаче у просі: угай! угай! А я оце жаб ловлю — небо високе, батько далеко, мама піч топить.
Ми й живемо на печі! Повна ж хата італійців. І все говорять не по-нашому, не по-нашому! І німці не по-нашому, і румуни не по-нашому. А от цигани, так ті вже почали говорити і по-нашому. Мама каже: бідні вони й нещасні.
Та які вже є...
А ми хіба щасливі? А ми хіба не бідні? Он на тому тижні заходять румуни.
— Діти є?
— Троє на печі. Одно померло.
— А ще?
— Нема.
— А чоловік де? Забрали маму.
А ввечері ми з дідом Рятушняком привезли маму по болоті на санях додому.
Добре, хоч у баби Рятушнячки вата знайшлася, то позатикали кров, де маму били.
А тут ще піп:
— Віддайте мені хлопчика.
Це про мене. А мама говорити не може. Язик розпух. Тільки очима щось хоче сказати і не може.
Тоді піп привіз два мішки жовтого цукру і пару битих валянок.
— Оце вам, — каже, — за хлопчика. Я його у Румунію повезу, на батюшку вивчу.
Дід Рятушняк мене відбив. Схопив нила й каже:
— Не треба, — каже, — його на батюшку. Він про Сагайдачного знас. Забирайте, батюшко, цукор і валянки і не доводьте до гріха мою душу!...
Я люблю, коли ми лежимо на печі, а у печі під нами булькотить борщ. Булькотить-булькотить, а потім засичить. А як засичить, то нас вже немає. Ми вже спимо. І хоч борщу зараз у печі нема, він все одно булькотить мені і сичить. Сичить — я засинаю. Засинаю і бачу, як батько їде додому з двома автоматами. Один для себе, а другий для мене, їде батько садом, а сад цвіте з усієї сили. І там, де цвітуть два наших персики, батько зупиняється і підчікує моїх братів, себто Івана, Петра і Гришу. Гриша вже курить, а Петро гармату веде за собою на канаті, як собаку веде. Іван не веде і не несе нічого, він ввесь у білому і сам білий, аже чорний.
А я тим часом росту-росту, роблюсь великим та і біжу чогось до Івана — немає Івана. Я до батька — і його не стає. Ні Петра, ні Гриші.
Що це? Нерик скавучить під вікном.
Я злізаю з печі, переступаю через італійців, що сплять покотом на підлозі, наступаю поночі одному на руку, він тією ж таки рукою і торсає мене, і вибігаю надвір. Нерик дивиться на мене і плаче. Плаче й тремтить. Іде якийсь мерзлий дощ, вітер.
А в глинищі якийсь гамір. Гамір, та багаття горять. Чим же це палять цигани?
— Де биня, Нерику? Биня де?! Нерик мене за калошу тягне.
Я зараз, Нерику! Вбігаю в хату, накидаю куфайку, пішли, Нерику!
Біжимо садом, кладовищем біжимо, і тут Нерик починає мене завертати, не дає бігти. Завертає до глинища.
Біжимо до глинища. Добігаємо до глинища, а циганів уже нема. Останній віз даленіє в степу! Ми — в глинище, ой, що це?! В очах зарябіло — стільки багать! Одне коло одного, одне коло одного. Я до багать — ластівки! Ластівки! Так воно і є: попадали з неба — дощ мерзлий, вітер, ніч. Позабивались у нори, у щілини, тоді цигани нагребли їх цілі купи, підпалили та й давай гріти над ними руки і ноги. Крильця лежать обгорілі, голівки і лапки. А де ж биня, Нерику, де?!
А Нерик уже стоїть над одним ластів'ячим багаттям і тихо скімлить.
Я до нього — у ластів'ячому попелі лежать кісточки і копитця нашого бині...
Биньочку мій, биню мій дорогесенький! Бинь-бинь-бинь...
1964