Білозуб взагалі був не здатний виявляти свої почуття. Господаревим дітям він скорявся явно неохоче і терпів їхні пустощі, наче якусь болісну операцію. Коли вже йому терпець уривався, він уставав і рішуче забирався геть. Та потроху він став прихилятись до них; сам ближче не підходив, але вже й не втікав, коли бачив їх, а чекав, щоб вони підійшли. Потім завважили, що в очах йому світиться задоволення, коли вони наближаються, а коли вони біжать від нього, він дивиться їм услід ніби з деяким жалем.
Всі ці зміни в Білозубові не одразу сталися. Після дітей найбільше уваги Білозуб приділяв судді Скоттові. На це були дві ймовірні причини. По-перше, суддю, здається, дуже цінував господар, а по-друге — він був стриманий у своїх почуттях. Коли суддя сидів на широкій веранді й читав газету, Білозуб любив лежати йому коло ніг. Від часу до часу суддя нагороджував собаку поглядом або словом, ненав’язливо показуючи, що він знав за його присутність. Тільки це траплялося тоді, коли господаря не було вдома, бо скоро-но він з’являвся, як усе інше переставало існувати для Білозуба.
Він усім членам Скоттової родини дозволяв гладити й пестити себе, але до жодного з них не ставився так, як до господаря. Ніякі їхні пестощі ніколи не могли видобути йому з горла ніжної нотки, і хоч як його спонукувано, він ані разу не притулився ні до кого головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й відданості він беріг тільки для господаря. Як на правду, то до всіх членів родини він ставився мов до майна, що належить його господареві.
Так само хутко навчився Білозуб відрізняти родину від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи їх не займав,— просто через те, що вважав їх так само за власність господаря. Між ними й Білозубом існував нейтралітет, та й годі. Вони варили їсти господареві, мили посуд, і ще багато дечого робили, як ото був Мет на Клондайку. Вони становили, одне слово, наче приналежність цієї садиби.
Поза садибою ще й більше було такого, що мусив навчитись Білозуб. Господареві володіння були дуже великі, проте й вони мали свої межі. Маєток закінчувався при дорозі, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Поза ж загородами були приватні володіння інших богів. Сила-силенна всяких законів правувала всіма цими речами й визначала поведінку кожної істоти. Але Білозуб не розумів мови богів, і коли навчався чогось, то тільки з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, доки вони не призводили його до порушення якого закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.
Та найбільше важило Білозубові — це удар господаревої руки й докора в господаревому голосі. Білозуб відчував таку велику любов до господаря, що суворість його була йому дошкульніша за будь-який побій Сивого Бобра чи Красня Сміта. Від них терпіло його тіло, дух же лишався не зламаний і не переможений. А легкий удар від господаря майже зовсім не завдавав болю, зате допікав.
Білозубові куди глибше. Господар виявляв своє незадоволення, і Білозуб украй занепадав духом.
Але такі покари, правду кажучи, траплялися дужо рідко. Голосу господаревого цілком вистачало, щоб Білозуб зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він до-стосовував свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.
На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі і були законною здобиччю собаки — звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніте часто Білозуб живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку побуту в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжаючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білозубові закортіло його з’їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і промітного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Білозуб облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.
Пізніше, уже вдень, біля стайні він наскочив знову на курча. Якийсь стайничий кинувся відбирати. Не розуміючи як слід, що то за звір Білозуб, він захопив тільки маленького батога. Після першого ж удару Білозуб покинув курча й повернувся до чоловіка. Спинити його тепер можна було тільки дрючком, але не батогом. Мовчки, ніби й не помітивши другого удару батога, він скочив чоловікові на груди. Крикнувши тільки: "Боже мій!", стайничий заточився назад, випустив батога й ледве встиг затулити собі руками шию, як одну руку йому вже розпанахалося аж до кістки.
Чоловік страшенно перелякався, і не так розлюченого вигляду собаки, як його мовчазного нападу. Боронячи лице й шию закривавленою рукою, він відступав до стайні. І дуже кепсько йому довелося б, якби несподівано не з’явилась Коллі й не врятувала його, як колись врятувала Діка. Вона, мов скажена, кинулась на Білозуба. Коллі таки мала рацію, вона краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдились. Цей вічний хижак знов узявся на свої давні штуки.
Стайничий утік до стайні, а Білозуб почав відступати перед люто вискаленими зубами Коллі, то підставляючи їй плече, то кружляючи навколо неї. Коллі все не заспокоювалась, як іноді з нею бувало, а навпаки, з кожною хвилиною ще й більше скаженіла. Скінчилось па тому, що Білозуб, зовсім забувши за свою гідність, дав драпака від неї через усе поле.
— Я його навчу не займати курчат,— сказав господар.— Але для цього треба зловити його на гарячому.
За два дні така нагода приспіла, та ще й поважніша, аніж господар сподівався. Білозуб пильно придивився до курника та до звичок його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно накиданого колоддя, звідти вискочив на дах курника, переліз через гребінь даху й скочив з нього всередину загорожі. Ще за хвильку він був уже в самому курнику, і почалася різанина.
Коли вранці Відон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око,— це п’ятдесят сніжно-білих легхорн-ських курей, яких виклав уря́д стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Білозуб був також тут. Ні сорому, ні почуття провинності не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Господар стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Білозуб почув тільки божий гнів. До того ж господар товкнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.