— П’ятнадцять-два, п’ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість,— лічив Мет, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезирнувшись, вони обоє скочили на ноги.
— Вовк зловив когось,— сказав Мет.
Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.
— Візьміть вогонь! — гукнув Скотт, вибігаючи.
Мет вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили на снігу горілиць якогось чоловіка. Руками він затулював собі лице й горло, силкуючись оборонити їх від іклів Білозуба. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров’ю. Білозуб як скажений рвав його й намагався схопити за найслабше місце — за горло.
Скотт і погонич побачили все це в одну мить. Зараз же Відон Скотт схопив собаку за карк і відволік убік. Білозуб видирався, гарчав, але не кусався, а коли господар гостро крикнув на нього, хутко притих.
Мет допоміг чоловікові звестись на ноги. Коли той підвівся і відхилив руки, на видноті об’явилося звіряче лице.
Красня Сміта. Погонич одсахнувся, немов опечений. Красень Сміт мружив очі на світло й роззирався. Тільки-но впізнав він Білозуба, обличчя йому скривилося з жаху.
У цю мить Мет, побачивши щось на снігу, підніс лампу ближче й ногою показав господареві на сталевого ланцюга й грубого дрючка.
Відон Скотт. глянув і кивнув головою. Ані слова не було промовлено. Погонич поклав руку Красню Смітові на плече й обернув його спиною від себе. Не було потреби ані на слово. Красень Сміт подався геть.
Тим часом навчитель любові гладив Білозуба й казав:
— Хотіли тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?
— Либонь, йому здалося, що всі сімнадцять чортів напали на нього,— осміхнувся Мет.
Білозуб ще гарчав, наїжений, але поволі шерсть на ньому влягалась, і ніжну нотку знову стало виразно чути в його гарчанні.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ПРИСВОЄНИЙ
Розділ І
ДАЛЕКА ДОРОГА
Воно носилося вже в повітрі. Білозуб прочував його, це лихо. Ще не було жодних його ознак, а якесь невиразне почуття казало йому, що воно насувається, що переміна неминуча. Сам не розуміючи як, він прочув це, стежачи за своїми богами. А вони й у голові собі не покладали, що якимсь незбагненним способом собака, хоч і не заходив у хатину, знав про те, що вони збиралися робити.
— Ану, прислухайтесь-но! — сказав якось за вечерею Мет.
Відон Скотт прислухався. Через двері знадвору долинало тихе, жалібне скигління, так наче хтось приглушено ридав. Коли воно урвалося, почулось, як Білозуб обнюхує двері, ніби хотівши переконатись, що його бог ще в хатині, ще не рушив у свою таємничу самотню мандрівку.
— Це він за вами так,— сказав погонич.
Відон Скотт глянув на товариша мало не благально, хоч слова його промовили щось інше:
— Ну, якого біса я робитиму з вовком у Каліфорнії?
— Отож-бо й я кажу,— відповів Мет,— якого біса ви справді робитимете з вовком у Каліфорнії?
Відон Скотт лишився, одначе, з чогось незадоволений,— йому здалося, що Мет ганить його за щось.
Тамтешнім собакам годі буде й показатись при ньому,— провадив Скотт.— Він їх усіх позагризає, тільки побачить. І коли він не заріже мене всякими штрафами, то його все одно відберуть від мене й заб’ють електрикою.
— Авжеж, він чистий розбишака,— погодився погонич.
Відон Скотт подивився на нього підозріливо.
— Ні, нічого не буде! — сказав він рішучим тоном.
— Звісно, нічого не буде,— підтвердив Мет.— Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.
Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.
— Так, але все ж він з біса вас полюбив,— зауважив Мет.
Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:
— До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.
— То правда, тільки...
— Тільки що? — урвав його Скотт.
— Тільки,— спокійно почав погонич і враз також роздратувався.— А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви направду знаєте, чого хочете.
Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:
— Ви маєте рацію, Мете. Я таки не знаю, чого хочу, оце-то й біда!
— Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку,— додав він, помовчавши.
— І то правда,— відповів погонич. Проте його слова знову не задовольнили господаря.
— Але скажіть мені, в ім’я великого Сарданапала, від-ки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає,— казав далі Мет безневинним голосом.
— Це вище за моє розуміння,— відказав Скотт, сумно хитаючи головою.
А потому настав день, коли крізь відчинені двері Білозуб побачив фатального чемодана. Він стояв на підлозі, і господар укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині заступилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Білозуб уже давно прочував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній. Його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.
Уночі Білозуб став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.
У хатині обоє чоловіків щойно обляглися.
— Він знову перестав їсти,— зауважив Мет із своєї лежанки.
Скотт щось пробурмотів, заворушивши коца.
— Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.
Коц на другій лежанці заворушився неспокійніше.
—— Та заткайте рота! — гукнув з темряви Скоттів голос.— Гризете гірше за всяку бабу!
— А й правда,— відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.
Другого дня тривога й неспокій Білозубові ще побільшали. Він невідступно снував услід за господарем, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із чемоданом лежали дві полотняні торби й скринька. Мет скручував коци й хутро господаря в брезентовий мішок. Білозуб заскиглив, дивлячись на ці готування.