— Гаразд,— враз перелякавшись, погодився Красень Сміт.-— Я беру гроші, але я протестую,— додав він.— Цей собака — цілий скарб, і я не дозволю себе грабувати. Кожна людина має свої права.
— Авжеж,— відказав Скотт, даючи йому гроші,— кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви — гадина.
— Почекайте-но, ось лишень я повернуся до Доусона,— погрозився Красень Сміт.— Там я знайду на вас закон.
— Тільки рота роззявите в Доусоні, я зараз же вижену вас із міста! Зрозуміли?
Красень Сміт щось пробубонів.
— Зрозуміли? — гримнув розлючено Скотт.
— Так,— буркнув Красень Сміт, відступаючи.
— Що — так?
— Так, сер,— прогарчав Красень Сміт.
— Стережіться, бо вкусить! — вигукнув хтось із юрби, і на слова ці відповіли реготом.
Скотт, відвернувшись від нього, став помагати погоничеві, що порався коло Білозуба.
Глядачі розходились, але де-не-де ще стояли купками, поглядали на прибульців і розмовляли. Тім Кінен підійшов до одного гурту.
— Що воно за одно? — спитав він.
— Відон Скотт,— хтось відповів.
— А що він за птиця, цей бісів Відон Скотт?
— Та гірський інженер. Він тут свій у начальства. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматись якнайдалі від нього. Вія запанібрата з усіма урядами тутешніми. Сам уповноважений по золотих копальнях — перший йому приятель.
— Я так і гадав, що він якесь цабе,— зауважив картяр.— Тим-то я й не зачепив його.
Розділ V
НЕПРИТОРЕННИЙ
— Справа з ним безнадійна,— визнав Відон Скотт.
Він сидів на порозі своєї хатини й дивився на погонича. Той знизав плечима, показуючи також безнадійність. Обоє вони глянули на Білозуба, що, наїжившись і люто погарикуючи, напинав свого ланцюга й кидався на запряжних собак. Собаки вже дістали від Мета розмаїту науку, підсилену ще дрючком, і зрозуміли, що Білозубові треба дати спокій. Лежачи віддалік, вони вдавали, наче зовсім його не помічають.
— Він вовк, і годі його присвоїти,— промовив Відон Скотт.
— Та хто зна,— озвався Мет.— А може, в ньому чимало й від собаки? Одначе є одна річ, і то цілком безперечна...
Погонич примовк і довірчо кивнув головою в бік Лосячої гори.
— Ну, то кажіть же, що воно за річ! — гостро сказав Скотт, марно прочекавши хвилину.— Викладайте, що там.
Мет тицьнув великим пальцем через плече на Білозуба.
— Вовк він чи ні, це байдуже, але колись він був присвоєний.
— Та ні!
— А я вам кажу, що так. Він ходив у запрягу. Ось придивіться-но. Хіба не бачите, що в нього на грудях слід від ременя?
— Ваша правда, Мете. Перед тим, як трапити до Смітових рук, він ходив у запрягу.
— І немає жодної причини, чого б він знов у ньому не походив.
— А чом би й ні? — розохотився Скотт, але зараз же розчаровано похитав головою: — Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикіший.
— Ану спробуймо,— сказав Мет,— спустімо його ненадовго.
Відон Скотт глянув на нього неймовірно.
— Так, я знаю,— казав далі Мет,— ви пробували, але ж ви були без дрючка.
— Тоді ви спробуйте.
Узявши дрючка, погонич підійшов до прив’язаного на 1/2 14 Д. Лондон, т. III 417 ланцюгу Білозуба. Собака стежив за дрючком, як лев у клітці за батогом приборкувача.
— Бачте, як на дрючка він видивився,— сказав Мет.— Це добра прикмета І Він не дурень, і поки я з дрючком, мене він не зачепить. Він не зовсім скажений, повірте мені!
Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білозуба, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Мет відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.
Білозуб не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв’язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.
Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало — він не знав, що діяти. Завбачливо він одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, пристав за кілька кроків від людей і втопив у них пильний погляд.
— А він не втече? — спитав новий господар.
Мет знизнув плечима.
— Ризикнім. Це єдиний спосіб дізнатись.
— Бідолаха,— пробурмотів співчутливо Скотт.— Найбільше він потребує людської ласки,— додав він і пішов у хатину.
Повернувся він з кавалком м’яса й кинув його Білозубові. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м’яса.
— Геть, Майор! — пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.
Майор підскочив до м’яса, і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Білозуб і збив з ніг. Мет кинувся до них, але Білозуб виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма від неї на снігу все більшала.
— Шкода його, хоч так йому й треба,— хапливо промовив Скотт.
Але Мет уже націлився вдарити Білозуба ногою. І тут враз одне за одним сталося — стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Білозуб гнівно загарчав, а Мет, нахилившись, став оглядати свою ногу.
— Жагнув таки добре,— сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з’явилася кривава латка.
— Я ж казав, що справа з ним безнадійна,— понуро мовив Скотт.— Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.
Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.
— Слухайте, містере Скотте,— спинив його Мет.— Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.
— Гляньте на Майора! — відказав Скотт.
Погонич підійшов до пораненого собаки. Той лежав на снігу в калюжі крові й видимо конав.
— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білозуба його м’ясо — ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м’ясо.