Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Воно линуло з лівого боку, з правого, ззаду, і часом так близько, що собак жах опадав, і вони починали панічно шарпатися в запрягу.
Після одного такого нападу страху, розплутавши разом з Генрі посторонки, Біл промовив:
— Коли б уже вони натрапили на яку дичину й дали нам спокій.
— Атож, слухати їх, аж за спиною бере,— погодився Генрі.
Більше вони не розмовляли, доки знов не зупинились на спочинок.
Генрі стояв, нахилившись над казанком з бобами, і підкладав у нього льоду, коли нараз почув удар, крик Біла й пронизливе скавучання собак. Він випростався й побачив якусь невиразну темну тінь, що майнула по снігу й зникла в темряві. А потім він побачив, що Біл стоїть серед собак, чи то врадуваний, чи то похнюплений, і в одній руці тримає замашного дрючка, а в другій — хвоста в’яленого лосося.
— Таки потяг половину,— сказав він,— але я його добре вгрів. Чув, як заверещав?
— А що він за один? — спитав Генрі.
— Не розгледів. Знаю тільки, що й ноги, й паща, й шерсть, як у кожного собаки.
— Мабуть, приручений вовк.
— Авжеж, приручений, чорти б його взяли, коли з’являється саме тоді, як годують, і хапає їхню пайку риби.
Цього вечора, коли вони сиділи після вечері на довгому ящику, смалячи люльки, кільце блискучих очей ще більше повужчало.
— Коли б хоч яке стадо лосів сполохали та дали нам спокій,— сказав Біл.
Генрі пробурмотів щось не дуже люб’язне, і з чверть години вони сиділи мовчки. Генрі дивився на вогонь, а Біл — на кільце очей, що палали в темряві тепер уже зовсім близько від вогнища.
— Коли б уже ми під’їжджали до Мак-Гері,— знову почав він.
— Та замовч ти з своїм "коли б" та "коли б"! Розскиглився! — сердито вихопилось у Генрі.— В тебе просто печія, і того ти скімлиш. Проковтни ложку соди — і як рукою зніме, та й мені з тобою веселіш буде.
Вранці Генрі прокинувся від страшних прокльонів, що сипалися Білові з уст. Він сперся на лікоть і побачив, як його товариш стоїть серед собак біля розкладеного вогнища — руки обурено піднесені вгору, лице скривлене від гніву.
— Гей! Що там таке? — крикнув Генрі.
— Фрог зник,— була відповідь.
— Невже?
Та кажу ж тобі — зник.
Генрі враз вихопився з-під укривала й кинувся до собак. Перелічивши їх уважно, він укупі з Білом став так само люто проклинати Пустелю, що забрала в них і другого собаку.
— Фрог був найдужчий з цілого запрягу,— нарешті сказав Біл.
— Та й не дурний,— додав Генрі.
Така була друга епітафія за ці два дні.
Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки. День був такий самісінький, як і попередні. Обоє без слів тяжко посувались уперед по замерзлій землі. Мовчанку порушувало тільки виття їхніх переслідувачів, що йшли невидимі за ними назирці. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі, своїм звичаєм, підступили ближче, і виття їхнє чути було трохи не поруч. Собаки лякалися, шарпались неспокійно, Генрі з Білом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.
— Ну, це вже припне вас, дурні тварюки,— задоволено сказав Біл увечері, упоравшись із своєю роботою.
Генрі облишив вечерю і підійшов подивитись. Його товариш прив’язав собак до палиці, як то індіяни роблять. На шию кожному собаці він надів ремінну петлю і до неї коло самої шиї, щоб собака не дістав зубами, прив’язав довгу грубу жердину. Кінець жердини він прикрутив ременем до кілка, забитого в землю. Отож собаки не могли перегризти ременя коло шиї, а жердина заважала їм перегризти його біля кілка.
Генрі схвально кивнув головою.
— Лишень так і втримаєш Одновухого,— сказав він.— Цей перекусить ремінь, все одно як ножем черкне, хіба що не так швидко. Вранці тепер усі будуть цілі.
— Ще б пак! — ствердив Біл.— Коли ще хоч один собака пропаде, я завтра не питиму кави.
— Знають кляті, що в нас нема чим стріляти,— зауважив Генрі, лягаючи спати, і показав на мерехтливе кільце навкруг.— Коли б їм послати хоч зо два постріли, вони б стали поштивіші. Що не ніч, підходять ближче. Відведи-но очі від огню та подивись туди уважніш... Бачиш он того?
Часину воші допитливо стежили за невиразними силуетами, що пересувалися поза освітом багаття. Пильно вдивляючись туди, де світилася пара очей, можна було розглядіти в темряві обриси звіра. Час від часу навіть видно було, як вони переходять з місця на місце.
Увагу Біла й Генрі привернув гамір серед собак. Одновухий то страшенно скавучав, пориваючись у темряву, то, відступаючи назад, люто гриз жердину.
— Дивись-но, Біле,— шепнув Генрі.
В коло, освітлене вогнищем, прослизнув якось боком звір, схожий на собаку. В рухах його відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.
— Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться,— зауважив упівголоса Біл.
— Вовчиця,— пошепки відповів Генрі.— Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається і загризає їх.
Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.
— Знаєш, що я думаю, Генрі? — сказав Біл.
— Що?
— Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.
— Не маю жодного сумніву,— відповів Генрі.
— І ось що я хочу сказати,— мовив далі Біл.— Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.
— І знає вона запевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові,— погодився Генрі.— Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.
— У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками,— думав уголос Біл.— Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.
— Мені здається, ти вгадав, Біле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.
— Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м’ясо,— заявив Біл.— Нам не можна більше губити собак.
— Але ж у нас тільки три набої,— заперечив Генрі.
— Я вижду, щоб стріляти напевно,— була відповідь.