Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. ("А чи не кличе нас ще Рука?.." Або: "Хоч як не крути, а всі будемо в Руці...")
Х’ю і Джо підійшли до головного входу Усипальниці. Зблизька вона приголомшувала розмірами: колосальна колона стрімко шугала в небо, непомітно звужуючись, і десь аж за хмарами закінчувалася стилізованими зап’ястями та долонею, обернутою до Міста, з п’ятьма розчепіреними’ (і теж стилізованими) пальцями. Доки міські власті гадали-міркували, як використати кубатуру порожніх пальців Усипальниці (музеї в них відкрити чи щось подібне?), розважальна індустрія за фантастичну суму заарендувала їх на сто років і відкрила там свої нічні казино з барами-ресторанами. Вхідні квитки в ті модерні притони були аж надто дорогими, але грошовиті любителі екзотики не скупилися... І що коїлося ночами в пальцях Усипальниці Вічного .Спокою — того ніхто не знав. Навіть міській владі туди було поткнутися не просто: у власників тих притонів була своя влада, і своя поліція, і свій суд, швидкий на розправу! Темними ночами з усіх усюд Міста до вершини гігантської Усипальниці, як чорна галич, зліталися шикарні птахольоти багатих гуляк. А тільки починало сіріти, очманіла галич розліталася, і в парку Вічного Спокою наставала сумовито-печальна тиша, лунали тихі акорди врочистої музики, і ніщо не порушувало елегійного спокою мертвих... (До наступної ночі!) Та й хто б міг, хто б відважився його порушити вдень? Адже це — рівнозначно святотатству, і такого порушника безперечно б чекала сувора кара. Тут міські власті були невблаганні.
На алеях стояли скульптури жінок із скорботно похиленими головами, і ті, що входили до Усипальниці, відразу ж налаштувались на відповідний лад.
Зайшли й детективи.
В холі першого поверху стояв комп’ютер.
Джо натис кнопку з написом "Інформація", відразу ж спалахнуло зелене вічко.
— Слухаю вас, — прогудів металевий голос.
— Дженні Стівенс, — коротко кинув Джо.
Тієї ж миті комп’ютер відповів, відповідь дублювалася на світловому табло:
— Дженні Стівенс поховано в сімнадцятому ярусі десятого поверху, лівий бік, тринадцята секція, вісімнадцятий ряд, номер сто сорок два. Повторюю...
Детективи зайшли до швидкісного ліфта, вкинули в щілину автомата монети і піднялися на десятий поверх Руки. Мовчки вийшли. З холу десятого поверху повернули в сімнадцятий ярус.
Тиша, пустка, штучне освітлення.
Полиск мармуру, скорботні скульптури.
Всюди полум’яні квіти, всюди ряди, ряди мармурових табличок з іменами і датами.
Там і тут стояли в нішах погруддя особливо видатних людей (серед них траплялися й скульптурні зображення особливо знаменитих гангстерів — пролізали й сюди за гроші!). Стіни ярусів (у зріст людини) були суціль у табличках, і біля кожної — живі квіти.
На будівництво Руки було витрачено фантастичні суми, і тому муніципалітет встановив високі ціни за місце. Тож батькам доводилося відразу після народження дитини починати робити внески "на смерть", себто за місце в Руці.
— Я ще й половини не виплатив за себе і за своє сімейство, — зітхнув Х’ю і похитав головою. — Ну й життя: все плати, плати, плати, а коли ж зітхнути вільно?
— А я навіть ще й не починав виплачувати, — озвався Джо. — Жаль грошей на мертве діло. Та й потім... Мені особисто, коли стану покійником, буде все одно, де приткнуть мій прах.
— Ну, це ти занадто! — обурився Кларнес. — Маєтку в тебе немає, власної землі теж. А професія у нас... не для довгожителів. Так що подумай і починай виплачувати за місце для урни з твоїм майбутнім прахом. Хіба ти забув популярне гасло муніципалітету: "Сплачуйте зараз — помирайте потім".
— Дякую за мудру пораду.
Далі йшли мовчки, повернули в тринадцяту секцію, відшукали вісімнадцятий ряд і спинилися біля номера сто сорок другого.
На сірій, з рожевими прожилками мармуровій табличці було викарбувано: "Дженні Стівенс".
І дві дати — народження й смерті.
А над датами — всміхалася Дженні.
Детективи якусь мить вдивлялися в зоораження тієї, що стала загадковим привидом на віллі "Двох щасливців". Освітлена сонцем, Дженні мружилась, ласкаво до когось усміхаючись, і вітер бавився її золотавим волоссям, а усмішка... Усмішка молодої жінки, здавалося, здатна й мертвого оживити. Розмовляли пошепки.
— Її важко уявити мертвою...
А поруч із табличкою Дженні Стівенс була така ж табличка, тільки на ній стояв один лише номер — сто сорок три.
— Хто це приготував собі місце? — запитав Кларнес.
— Не здогадуєшся?
— Мабуть, Едгар Стівенс?
— Так, місце закупив він, чоловік Дженні, щоб прах його зберігався поруч із прахом тієї, яку він за життя обожнював.
— До речі, ти й досі не розповів про Едгара Стівенса. Де він і що з ним?
— Де він? — Джо знизав плечима. — Не знаю. Цього ніхто не зйає, бо Едгар зник, ніби його й не було. Але дещо про нього я все ж дізнався.
Помовчавши, Джо розповів, що після загибелі Дженні Едгар став відлюдькуватим, замкнувся в собі. Ніде не бував, з усіма знайомими порвав будь-які стосунки, всього себе віддавав роботі, певно, сподіваючись знайти у ній забуття. На віллі "Двох щасливців" жив, як самітник. А втім, на віллу він прилітав лише переночувати, та й то не завжди.
— Він трудився на фірму, як робот, — розказував Джо. — В праці шукав порятунок від горя. А фірма витискувала з Едгара Стівенса всі соки. Через місяців десять після загибелі Дженні в нього виник конфлікт з фірмою.
— Що за конфлікт?
— Це фірма тримає в секреті. Вдалося з’ясувати, що Едгар Стівенс зробив якесь відкриття, а фірма те відкриття поклала в сейф. Мовляв, у її лабораторії зроблено винахід, її працівником, то й винахід належить фірмі. Едгар судився з фірмою, але нічого не виграв. Сам знаєш, на чий бік стає суд у подібних випадках. Тоді Едгар взагалі відмовився працювати на фірму, і та пригрозила викинути його геть з вілли "Двох щасливців". Якраз тоді фірма виконувала замовлення для військових, робітники обурювались, але не зважувалися на повен голос заявити протест. Буцімто Едгар підбив робітників до страйку.
Принаймні так офіційно зафіксовано. Страйк на головних підприємствах фірми нічого не дав, фірма і тут виграла, а Політична служба почала хапати призвідців, як завжди в подібних випадках, оголосивши їх агентами лівих... У чорному списку опинився й Едгар Стівенс. Більше того, він очолив той список. Друзі попередили Едгара, і одного дня він зник у невідомому напрямку...