Білий дикун

Страница 2 из 9

Александр Беляев

— Атож, — ніяково відповів він, — оригінально, хоча не зовсім приємно і для вас, і для мене. Поліція склала протокол, і справу буде передано до суду.

— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи та поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.

У Лікорна відлягло од серця.

— Я навіть задоволена, — мовила Клотільда, — що цей випадок спричинився до цікавого знайомства. Я читала ваші книги про первісну людину, і вони мені дуже подобаються...

Лікорн уклонився. Він аж ніяк не сподівався зустріти тут прихильницю своїх наукових праць.

— Скажіть, професоре, цей юнак, що піймав птаха на моєму капелюшку, часом не той самий дикун, якого ви знайшли в Гімалайських горах під час останньої експедиції? Всі газети писали про нього, і мені страшенно хотілося побачити цю знаменитість.

— Так, це він. Дикун, правдивіше, білий дикун, якого я знайшов у Гімалайських горах на висоті кількох тисяч футів.

Клотільда зробила різкий рух.

— Як цікаво...

— Справді, цей білий дикун надзвичайно цікавий для науки. Він не просто дикун. Це випадково вцілілий екземпляр зовсім вимерлої людської породи, останній представник людей, що жили багато десятків тисяч років тому і були, як я гадаю, прабатьками європейських народів.

— Ви його назвали Адамом?

— Це ім'я було дано йому жартома, а потім так і лишилося. Винятково цікавий екземпляр. Але... — професор Лікорн зітхнув, — якби ви знали, скільки завдав він мені клопоту й неприємностей! Попервах я, звичайно, не міг випускати його на волю. Його доводилося дресирувати, як тварину. Однак він нудився під замком. І тому, коли він трохи "цивілізувався", я почав брати його з собою на прогулянку. Він дуже відданий мені і слухняний, мов собака.

Коли я вперше пішов з ним у Люксембурзький сад, він буквально очманів од захвату. Я й незчувся, як він видерся на дерево і закричав од радості так, що перелякані діти, які гуляли в саду, з плачем кинулися врозтіч. Сторож заціпенів від такого блюзнірства. Іншим разом Адам стрибнув у басейн фонтана Карно — йому захотілося скупатись. На площі Згоди він виліз на статую коня, зібравши довкола себе натовп зівак...

Клотільда засміялась. Вона слухала професора з великою цікавістю.

— Одного разу, коли ми поверталися з Адамом візником, йому набридло їхати занадто повільно. Він схопив кучера за комір, зсадив з козел, спритно скочив верхи на коня і поскакав щодуху.

Клотільда знову дзвінко засміялась.

— Усього не розкажеш. І на мою голову сиплються протоколи, штрафи, судові процеси. Вулиця Шамполліона, де ми живемо з Адамом, була просто тероризована. Попервах адміністрація Сорбонни виручала мене з біди, часом мені допомагало і Міністерство освіти. Але зрештою їм набридло це. На щастя, Адам став розсудливішим. Він уже досить пристойно говорить по-французькому. Я вже радів, що його диким вихваткам покладено край, коли це позавчора такий прикрий випадок з вами...

— Не говоритимемо про цей випадок, дорогий професоре. Розкажіть краще, як вам пощастило відірвати од рідних гір це двоноге звіреня і перевезти до Парижа.

— Я готую до друку свій подорожній щоденник. Якщо ви цікавитесь, можу дати вам коректурні відбитки.

— Любий професоре, я така вдячна вам! Завтра ж надішліть. — Клотільда поривисто встала і потиснула Лікорнові обидві руки.

ІІІ. ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА ЛІКОРНА

Наступного дня покоївка подала на таці вранішню пошту.

— Це щоденник! — вигукнула Клотільда. — Марі, сьогодні я нікого не приймаю.

Коли покоївка вийшла, Клотільда квапливо розпечатала великий конверт, умостилася в глибокому кріслі і почала читати.

"11 червня. Коли я вирушав в експедицію у Гімалайські гори, один мій колега жартома побажав мені зустріти серед вічних снігів на гірських вершинах "живого однофамільця" . Це побажання не здійснилося. "Снігове житло" зустріло мене досить негостинно. І взагалі експедиція моя з наукового боку складалась не дуже вдало.

Я почав подорож з підніжжя південного схилу, що прилягає до провінції Ассам. У горах, укритих унизу буйною тропічною рослинністю, водяться тигри, слони, мавпи. Яскрава зелень усіх відтінків, од ясно-жовтого до темно-синього, розцяцькована ще яскравішими барвами квітів і птаства: папуг, фазанів, диких курей найрозмаїтішого забарвлення. Якби не хмари комашні та неприємна вологість, що вночі і навіть удень здіймається із заболоченої низовини біля підніжжя гір, це місце можна було б назвати земним раєм.

Чудовий і другий пояс, на висоті 1000 метрів, із звичною для європейського ока рослинністю — дубами та дикими каштанами.

Вище 2500 метрів — уже царство хвойних дерев, а на висоті 5600 метрів, власне, і починається "снігове житло". Сюди тільки зрідка піднімається ведмідь чи гірський козел. Як дивно стояти на вершині шести-семи тисяч метрів у крижаному повітрі, від якого перехоплює подих, і дивитися вниз, на зелений пояс тропічної рослинності. Незвичайне видовище.

Та я прийшов сюди не заради красот природи. Я шукав "своїх однофамільців", сліди тих, хто мешкав у цьому "сніговому житлі" сотні, тисячі, мільйони років тому. Проте пошуки мої були невдалі. Himalaja ревно приховувала свої таємниці під крижаними брилами.

Подорожувати тут надзвичайно важко. Гори урвисті, посічені ущелинами. Вночі нестерпний холод. Зовсім немає палива — ні жмутика сухої трави, ні чагарників. Сніг та лід і вічна німа тиша.

Провідники ремствували. Багато з них покинули мене після того, як один упав у прірву і розбився. Зі мною лишились тільки троє. Рубати з ними кригу, щоб розшукувати якихось викопних, було безглуздо. Єдину надію я покладав на допомогу природи: часом при обвалі скель чи крижаних брил відкриваються кістки первісних тварин. Однак доля не дарувала мені такого щасливого випадку. І я вже почав думати про безславне повернення.

Та сьогоднішній ранок винагородив мене за все. Уявляю, який галас серед учених викличе моя знахідка.

Ось як це було.

Рано-вранці я самотньо блукав з рушницею за плечима поміж обледенілих скель.

Повернувши за стрімчак, я побачив таке, що аж здригнувся. Чи не галюцинація це часом? Кроків за двадцять біля скелі стояв спиною до мене двоногий звір. Інакше я не можу назвати цю істоту. На його голому бронзовому тілі був тільки плащ із звіриної шкури, скріплений на лівому плечі. Густе волосся робило його голову схожою на копицю. Вуха його ворушилися. На руках і під шкірою оголених плечей та правої лопатки вигравали мускули, як великі кулі. Голими ногами він упирався в лід, ніби це був паркет, а в руках тримав величезну крижину, яка, проте, зовсім не сковувала його рухів. Тримаючи важку брилу, він усім тілом подався вперед, видивляючись щось унизу. Нарешті, вибравши потрібну мить, він з диким ричанням, що пролунало серед гір немов грім, кинув крижану брилу вниз.