Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.
Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!
Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:
Біме! А принеси-но мені капці.
Бім виконав охоче й ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.
Тепер віднеси черевики.
Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.
Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:
Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить. — І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?
Ви сідайте, сідайте, — запросив Іван Іванович і Тітку.
Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:
Біме! На стілець!
Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:
Ладненько виходить, ладненько, ладно.
А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:
Ану, дай лапу. — І простягнув долоню.
Поздоровкались.
Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем, — і показав на того пальцем.
Гість подав руку:
Здоров, братку, здрастуй, значить.
Бім усе зробив вишукано, як і годиться.
А не вкусить? — обережно спитала Тітка.
Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: "Лапку!"
Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:
Тільки не вкуси, — попередила вона.
Ну, тут уже й описати неможливо, що сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:
Дай лапку, дай…
Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.
Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.
Ти ж мене образив! — кричала вона на Івана Івановича. — Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що маєі — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім. — Та я… та я… Знатимеш!
Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість. — Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.
А ти не горлай, — спробувала вона відбитися.
Тоді Гість сказав однозначно:
Цить! — І звернувся до хазяїна — 3 такими інакше не можна. — І знов до Тітки — Ач яка! "Радянська жінка", ти диви… Ану, забирайся звідси! — гаркнув він. — Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!
Скаргу він подер у неї на очах.
Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.
Надто вже ви з нею… грубувато, — промовив Іван Іванович.
Інакше не можна, кажу вам: увесь двір збаламутить, знаю. Коли кажу, значить, знаю. Ось де вони в мене, оці пащекухи та баламути, — він поплескав себе по потилиці.— Робити їй нічого, от вона й шукає, кого б їй укусити. Таким попусти — весь будинок піде чортокопитом.
Бім весь час стежив за виразом облич, за жестами, інтонацією і добре зрозумів: Гість і хазяїн — зовсім і не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного. Спостерігав він ще довго, поки вони про щось потім розмовляли. Та коли вже він збагнув головне, решта його цікавила мало. Він підійшов до Гостя й ліг коло його ніг, немовби кажучи цим: "Вибачте".
НОТАТКИ ХАЗЯЇНА
Сьогодні був голова будкому, розбирав скаргу на собаку. Переміг Бім, А втім, гість мій судив як Соломон. Самородок!
Чого ж це Бім спершу загарчав був на нього? Ага, зрозумів! Я ж не подав руки, зустрів того суворо (полювання ж довелося відкласти), а Бім сприймав за своєю собачою природою: хазяїнів недруг — мій недруг. І тут мало б бути соромно мені, а не Бімові. Просто диво, яке в нього напрочуд тонке сприйняття інтонації, виразу обличчя, жестів! На це неодмінно треба завжди зважати.
Опісля у нас з головою будкому виникла цікава розмова. Він остаточно перейшов на "ти":
Ти, — каже, — тільки подумай: сто п'ятдесят квартир у моєму будинку! А чотири-п'ять баламуток-нероб можуть таке зчинити, що нікому життя не буде. І всі їх знають, і всі бояться, а потайки клянуть. Адже на поганого пожильця навіть унітаз гарчить. Їй же право!.. Найстрашніший ворог мій хто? Та той, хто не працює. У нас, брат, можна й не працювати, а їсти од пуза. Тут щось не так, скажу я тобі по щирості. Не так, значить… Можна, можна не працювати. Ач як! Ось ти, приміром, що робиш?
Пишу, — відповідаю, хоч я й не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно (люди з гумором частенько вміють так).
Та хіба ж це робота! Сидиш — нічого не робиш, а гроші, мабуть, платять?
Платять, — відповідаю. — Але ж я мало одержую — постарів уже, на пенсію живу.
А до пенсії — ким?
Журналіст я. В газетах працював. А тепер ось помаленьку пишу дещо вдома.
Пишеш? — поблажливо перепитав він.
Пишу.
Ну, давай, коли вже таке діло… Звичайно, ти людина, видно, непогана, а от бачиш… Отож-бо й воно. Я також пенсію одержую, сто карбованців, а працюю ж головою будкому, безплатно працюю, зваж на це. Я звик працювати, усе життя на керівній, і з номенклатури не викидали, і по другому колу не ходив. Під кінець уже затерли: нижче, нижче й нижче. Останнє місце — маленький заводик. Там і пенсію призначили. А персональної не дали — заковика маленька є… Працювати повинен кожен. Так я думаю.
Але ж у мене робота теж важка, — намагався я виправдатись.
Ото писати? Дурниці. Якби ти був молодий — я б і за тебе взявся. Ну, коли пенсія… А так, якщо молоді, та не працюють, виживаю з будинку: або трудися, або котися звідси.
Він і справді гроза гультяїв у будинку. Здається, головна мета його життя тепер — гризти ледацюг, пліткарів і нероб, але зате виховувати — усіх без винятку, що він і робить охоче. А довести йому, що писати — також робота, як виявилось, неможливо: тут він або хитрував з підводним гуморком, або просто був поблажливий (нехай, мовляв, поки що пишуть — є нероби й страшніші).
Виходив він добрий, відкинувши лукавинку, погладив Біма й сказав:
А ти живи, значить. Але з Тіткою не зв'язуйся. — І до мене — Ну, бувай. Пиши, куди ж бо дінешся, як воно таке вже діло.