Але Бімових слідів так-таки й не знайшли, ні протягом усієї зими, ні згодом. Та й хто міг знати? Молодий Іван розрахувався з карантинного двору й, із зрозумілих причин, не відгукнувся на оголошення; Івана-старшого попередив Іван Іванович — щоб анічичирк! А більше жодна людина не знала, що Бім лежить у лісі, у свіжій промерзлій землі, запорошеній снігом, і що його вже ніхто ніколи не побачить.
Зима того року була суворою, з двома чорними бурями. Після них білий сніг на полях став чорним-чорним. Але на тій, знайомій нам галявинці у лісі він лишався чистим і білим. Її захистив ліс.
РОЗДІЛ 17
Ліс зітхнув
(Замість післямови)
І знову настала весна. Сонце геть виштовхувало зиму. Вона тікала, розкисла, на напіврозталих і немічних ногах, а слідом за нею, помаленьку, але не відстаючи, прибували й прибували теплі дні, підпалювали стару зиму плямами, розривали на брудно-білі клапті. Весна завжди безжалісна до конаючої зими.
І ось струмки вже заспокоїлись, не поспішають, усе меншають і меншають, все тоншають і тоншають, а вночі майже зовсім завмирають. Весна арийшла пізня, рівна.
Така весна — на урожай, — сказав Хрисан Андрійович днями, коли ночував з Альошею у Івана Івановича.
Незабаром вони виженуть овець на пасовище, але Альоша тепер аж до самих канікул тільки "виряджатиме" з батьком отару вранці і "зустрічатиме" за селом увечері.
Альоша й один приїздив кілька разів. У такі дні вони з Толиком не розлучаються й знову шукають Біма, хороші хлоп'ята. Але одного разу, як усі разом пили чай у Івана Івановича, Хрисан Андрійович висловив таке своє міркування:
Коли вже у газетах надрукували, та не знайшовся, то, мабуть, його повіз хтось далеко. Росія велика, матінка, — піди знайди. Якби він загинув, то неодмінно хтось би об'явився: так, мовляв, і так — сконав ваш собака, бачив отам чи отам. Головне діло — живий, оце й добре. Не кожен знаходить свого собаку. І тут, фактично, нічого не вдієш. — Вони, зрозумівши один одного, перезирнулись з Іваном Івановичем, а Хрисан Андрійович додав ще — Отож годі вже шукати його, хлоп'ята. Правильно я кажу, Іване Івановичу?
Той погодився, кивнувши головою.
З того дня розшуки припинилися. Залишилась тільки пам'ять, і залишилась вона у хлопчаків на все життя, до кінця днів. Можливо, через багато-багато років вони, наші хлоп'ята, розкажуть своїм дітям про Біма. Адже кожен батько або дідусь, якщо в нього був друг-собака, не забуде розповісти дітям і онучатам про цікаві чи сумні пригоди, які сталися з його собакою. І тоді підліткові захочеться мати свого собаку.
Ідучи вже додому, Хрисан Андрійович поклав за пазуху місячне цуценя вівчарки — подарунок Івана Івановича. Альоша був у захваті.
…В кімнаті грається зі старим черевиком нове цуценя, теж — Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав "на двох" — собі й Толикові.
Але старого друга він уже не забуде. Не забути йому мисливських зорювань, подарованих Бімом, не забути його доброти і всепрощенної дружби. Пам'ять про вірного друга, про його сумну долю тривожила старого чоловіка. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Оглядівся довкола. Він прийшов послухати ліс.
Був неймовірно тихий весняний день.
Небо густо забризкало галявину пролісками (крапельки неба на землі!). Багато разів у житті Івана Івановича повторювалось таке чудо. І ось воно прийшло знову, тихе, але могутнє у своїй істинній простоті і кожного разу дивовижне у неповторній новизні народження життя, — весна.
Ліс мовчав, тільки-тільки пробуджуючись від сну, окроплений небом і вже тривожно зачеплений теплими сонячними зайчиками на блискучих і таких млосно-ніжних язичках ще не розкритих листочків. Іванові Івановичу здалося, що сидить він у величному храмі з блакитною підлогою, блакитним куполом, з колонами із живих дубів. Це було схоже на сон.
Але раптом… Що ж це таке? Ліс ураз зашумів — наче глибоко зітхнув. Було дуже схоже на легке зітхання від того, що ось нарешті після довгого чекання життя дерев прокидається знову — в отих язичках розпуклих бруньок. Бо ж чому тоді ворухнулося гілля, а слідом за цим засвіркала синиця, а дятел бадьоро застрочив барабанним музикальним дробом, закликаючи подругу, оповіщаючи ліс про зародження кохання?
Адже він один із перших, як і вальдшнеп, подає сигнал до урочистої симфонії весни; тільки вальдшнеп кличе тихо, в сутінках, обережно, кличе згори: "Хор-хор! Хор-хор!" А дятел, знайшовши своє сухе дуплечко на заповітному сучку, нестямно, сміливо рішуче сповіщає па первозданному інструменті радості: "Кр-р-р-р-р-р-р-р-р-раса!"
Авжеж, тому й зітхнув ліс полегшепо, що чудо звершилося й настав час здійснення сподівань. І птаство озвалося до нього, могутнього богатиря й рятівника. Іван Іванович виразно чув це. Адже він і прийшов сюди, щоб послухати ліс та його мешканців.
І він був би щасливий, як і кожного року о такій порі, коли б край галявинки не виділялася пляма — порожня, не заповнена блакиттю, а позначена лише свіжою землею, змішаною з опалим торішнім листям. Сумно дивитися на таку пляму весною, та ще й на самісінькому початку загального тріумфу в природі.
Але знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Він уже встиг полонити Толика, він так і почав жити — з доброти, маленький Бімко.
"Якою ж буде його доля? — подумав Іван Іванович. — Не треба, ні, не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля мого друга. Не хочу я цього. Не треба".
Іван Іванович устав, випростався й майже крикнув:
— Не треба!
Ліс коротким відлунням повторив кілька разів: "Не треба… не треба… не треба…" Й замовк.
А була весна.
І краплинки неба на землі.
І було тихо-тихо.
Так тихо, ніби й немає ніде ніякого зла.
Але… все-таки в лісі хтось… вистрілив! Тричі вистрілив.
Хто? Навіщо? В кого?
Може, лиха людина поранила отого красеия дятла й добивала його двома зарядами…
А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки…
"Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів", — так подумав Іван Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до неба. І це було схоже на весняну молитву.