Скажіть, будь ласка, ви не бачили собаку з чорним вухом, білий, з ця…
Сивий стис плече хлопчикові і з неприхованим хвилюванням вигукнув:
Бім?!
Так, Бім. Бачили? Де?
Усі троє сіли на лавці у привокзальному скверику. І всі троє довіряли одне одному без будь-яких сумнівів, хоча хлопчаки абсолютно не знали цього старого чоловіка, не знали, що це й був Іван Іванович, Бімів хазяїн, навіть не одразу б і здогадалися, коли б він сам не сказав про себе.
Та, мабуть, і знайомі не враз пізнали б його. Він трохи згорбився, обличчя схудло, зморщок стало більше (операція близько від серця — не курорт), але очі лишилися такими самими — уважними, зосередженими, спрямованими немовби всередину людини. Лише по цих густо-карих очах і можна було б визначити, що цей чоловік був чорнявим. А тепер він став геть білим, як сніг.
Толик розказав усе, що знав про Біма, навіть і те, що він кривий та хворий. Альоша коротко й до пуття повів про життя Чорновуха в селі. Хлоп'ятам усе подобалося в Івані Івановичу: розмовляє він з ними, як з дорослими, іноді поклавши долоню на плече співрозмовника, подобалося й те, як він слухає, не перебиваючи, і те, що він білий-білий, і ім'я та по батькові у нього гарні, а головне, він любить їх, незнайомих хлопчаків, — це вже одразу видно. Інакше до чого б він сказав на закінчення:
Хороші ви хлопці. Будемо друзями… А тепер — до мене. З усього видно, Бім уже прийшов додому.
Дорогою він обереяшо розпитував хлопчаків і легко зрозумів, хто вони, звідки, з яких родин, хто що робить, кому й що подобається.
Вівці пасеш — це добре, Альошо. І вчишся в школі? Важко, мабуть?
Вівцю, її нагодувати — вміти треба, — відповідав, як і батько, Альоша. — Діло важке. Розпустити отару фронтом, не толочити корм під ногами — це не раз плюнути, накрутишся так, що ноги гудуть. І знову ж таки: вставай удосвіта. Клопітно. З собакою добре — допомагає краще за людину, якщо вона нічогісінько не тямить у цьому ділі. А без собаки нам ніяк не можна. Чабани ми. Куди ж подінешся?
А ти, Толику, що робиш? — спитав Іван Іванович.
Я? — здивувався Толик. — Я вчуся в школі.
Худоба якась у вас є дома? — спитав Альоша в Толика.
Худоби нема ніякої,— відповів той. — Морські свинки були — мама заборонила… Смердить від них.
Ти приїзди до мене — покажу: Любка в нас — золота корова, під пузо лізь, і ногою не поворухне. Шапку лиже теж… і долоні. Півень у нас — усім півням півень, заводіякою зветься, перший кукурікає удосвіта, а інші вже — за ним. Такі півні рідко трапляються… А от собаки нема. Був — помер. Чорновух був — утік. — Альоша зітхнув. — Шкода. Такий ласкавий…
Іван Іванович подзвонив до Степанівни. Вона вийшла разом з Люсею і заговорила:
Ой, Іване Івановичу! І як я тепер відповідатиму? Нема Біма. Ось був у Толика три дні тому, а додому не прийшов.
Не прийшов, — замислено повторив Іван Іванович. Але, підбадьорюючи хлопчиків, додав: — Знайдемо, неодмінно знайдемо.
Степанівна віддала ключі хазяїну, і всі п'ятеро увійшли до нього. В кімнаті було все так само, як залишив Іван Іванович: та ж сама стіна книжок, яка тепер здивувала Альошу, той самий письмовий стіл, навіть стало чистіше (турботи Степанівни), але порожньо-порожньо — не було Біма. На його лежаку — чистий аркуш паперу, лист Івана Івановича: Степанівна зберегла навіть і це. Іван Іванович став спиною до гостей і пильно дивився у вікно. Степанівні здалося, що він тихенько простогнав.
Полежали б, Іване Івановичу, з дороги, — порадила вона.
Той приліг на ліжко, полежав, дивлячись у стелю. Усі мовчали, тільки Степанівна намагалася заговорити йому біль:
Виходить, операція пройшла добре? Якщо вже сам приїхав, то все буде як слід.
Все добре, Степанівно, все добре. Спасибі вам, люба, за все. Дай боже, щоб рідні так ставилися одне до одного, як ви до чужих.
Отакої! Про що тут говорити! Дрібне це. Не велике діло — допомогти сусідові. Аби тільки все на добро. (Степанівна аж якось соромилась, коли її хвалили).
За кілька хвилин Іван Іванович підвівся, глянув на хлопчиків і сказав:
Такий план, хлоп'ятка: ви шукатимете тут, у нашому районі, Питайте сміливіше — Бім повинен бути десь недалеко. А я… — Він трохи подумав. — Я поїду в одне місце… чи не пристав він до сторожових собак… десь.
Коли виходили, Люся передала Толикові картину "Наш Бім". Толик — показав її Альоші, а той здивувався:
Сама?
Сама, — відповіла Люся.
Ти художниця?
Ні-і,— засміялась Люся. — Я в п'ятий перейшла.
На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі; тільки одне вухо, мабуть, довше за друге, та це байдуже.
Отож Альоша і Толик пішли знову на розшуки. Вони так само обирали перехожого по обличчю (тепер уже довго радячись), так само однаково запитували й пояснювали Бімові прикмети.
А Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Пішов він від Толика в ніч проти четверга… три дні. Швидше, швидше!
Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці.
Крім сторожа, нікого не було (вихідний). А він на запитання Івана Івановича охоче й багатослівно відповідав:
У четвер і в п'ятницю собак не ловили, а вчорашні є — сидять У фургоні. Скільки їх, лихий їх знає, не відаю, але є. Завтра прийде лікар і скаже: якого — в науку, якому укол, щоб заснув і — на шкуру, а буває, закопують із шкурою. На те й лікарі. Аякже! Буває, і палять дотла.
А мисливські потрапляють? — спитав Іван Іванович.
Рідко. Цих не нищать і в науку не віддають на розтерзання, а спочатку почекають хазяїна або дзвонять до Спілки мисливців — так і так, мовляв, розберіться. Аякже! На те й лікарі. Один такий там є, мисливський, — Іван казав, білий, запаршивлений, бездоглядний, сама хазяйка здала. Аякже! Може, в неї чоловік помер.
"Він чи не він?" — думав Іван Іванович і почав просити:
Пропустіть до фургона, будь ласка. Шукаю свого собаку, чудового. Може, він сидить там. Пустіть.
Сторож був невблаганний:
Чудових не садовлять. Садовлять шкідливих, щоб не розповсюджували зарази, — безапеляційно сказав він і переконано. І тут же обличчя його змінилося: він задер підборіддя й махнув рукою, немовби відсовуючи прохача від воріт, а той стояв за ними засмучений і безсилий щось зробити. Навіть сторож не хотів обминути спокусу показати свою владу, тому й сказав суворо — Бачиш? "Вхід заборонено". Читай і розумій, — показав він на рамку під склом, де золотими літерами було написано: "Вхід заборонено — небезпечно для здоров'я".