Та що це? Два величезних яскравих білих ока осяяли шлях і самого Біма, вони засліпили його, насуваючись повільно і невблаганно. Бім зібгався в клубок від болю й страху. І замовк у передчутті напасті. Але гуркітна істота з такими очима зупинилася кроків за тридцять, а в зону світла встрибнула з пітьми людина й підбігла до Біма. Потім, одразу ж, з'явилась і друга.
Як же ти вскочив, бідолахо? — спитав перший.
Що ж робити? — спитав у першого другий.
Від них пахло майже так само, як від шоферів, обидва були у кашкетах з великими медалями.
За зупинку нам попаде, хоч ми й поруч із станцією, — сказав перший.
Тепер усе одно, — озвався другий і пішов у будочку.
Наш бідолашний Бім з інтонації зрозумів (не із слів): це його рятівники. Він чув, як пронизливо задзеленчав у будочці дзвінок, а за хвилину лещата відпустили лапу. Але Бім не ворушився, він заціпенів. Тоді його узяв чоловік і відніс за колію. Там Бім закрутився дзигою на місці, зализуючи розчавлені пальці. Одначе (які ж бо собаки спостережливі!) він чув гомін з вікон і дверей поїзда; тепер, не засліплений світлом, він бачив поїзд із темряви збоку; різні голоси повторювали слова "собака" і "мисливський", слова дуже зрозумілі.
Бім був вдячний хорошим, добрим людям. Ось так. Десь хтось перевів стрілку тієї колії, якою довірливо йшов Бім. І отому "хтось" тепер байдуже, що якомусь собаці затисло ногу й він став тепер калікою. І хай як там уже було, але тепер він уже ніколи не піде залізницею: це він зрозумів так само, як зрозумів ще. в юності, що там, де біжать автомобілі, ходити не можна.
Бім пострибав на трьох ногах, змучений, покалічений. Він часто зупинявся і лизав занімілі й уже припухлі пальці хворої лапи, кров поступово перестала йти, а він усе лизав і лизав доти, доки кожен безформний палець став ідеально чистим. Це було дуже боляче, та іншого виходу не було; кожен собака це знає: боляче, але терпи, боляче, а ти лижи, боляче, але мовчи.
…До рідних дверей він пришкутильгав далеко за північ. Немає! Знов немає слідів Івана Івановича. Бім хотів подряпатися в двері, як і завжди, та, як виявилося, не зміг: з хворою ногою не можна не тільки стати на задні лапи, але навіть і сісти, — тільки стояти на трьох ногах або, розпластавшись, лежати. Тоді він тицьнувся носом у куток дверей і перевірив запахи всередині: хазяїна не було. Отже, виїхав зовсім. Так він стояв довго, немовби підтримуючи головою ослабле тіло. Потім підійшов до дверей Степанівни і голосно, коротко, розпачливо сказав:
Гав! (Я тут).
Степанівна вдарила руками об поли:
Ох ти ж боже мій! Та де ж це тебе отак? — Відімкнула двері, впустила й зайшла з ним у його квартиру. — Ой ти, собако, собако, нещасний собако, що ж мені тепер з тобою робити? І що скаже Іван Іванович?
Бім тільки ліг був посеред кімнати, витягнувши ноги, але… Як це так? "Іван Іванович"? Бім підняв голову, через силу повернув її до Степанівни й дивився, дивився на неї, не зводячи очей, він виразно зипитував: "Іван Іванович? Де?"
Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, як годувати і доглядати, одначе вона вміла жаліти. Можливо, почуття жалю й допомогло їй тепер зрозуміти Біма, здогадатися, що слова "Іван Іванович" розбудили у хворого собаки проблиск надії.
Так, так, Іван Іванович, — потвердила вона. — Зажди-но: я зараз прийду. — Квапливо вийшовши, вона одразу ж і повернулася з листом у руках, піднесла його до Бімового носа — Оце бачиш? Листа прислав Іван Іванович.
Бім, бідолашний Бім, ледь не померлий і воскреслий, роздушений і врятований, хворий і без надії, Бім затремтів. Він тицьнувся носом у листа, потім провів ніздрями по краєчках: так, так, так… ось він мідно притиснув пальцями конверт там-тут… Коли Степанівна підняла конверт з підлоги й вийняла з нього листа, Бім із зусиллям устав і потягнувся до неї; тепер видобула з того самого конверта зовсім чистий аркуш паперу й поклала перед Бімом. Він закрутив хвостом: тут написано запах пальців Івана Івановича, так, це він зумисне тер пальцями.
Тобі ж оце прислав, — сказала Степанівна. — Так і пише: дайте Бімові цей чпстий аркуш. — Вона показувала на папір, примовляючи: — Іван Іванович… Іван Іванович…
Бім раптом розслаблено опустився па підлогу й витягнувся, поклавши голову на аркуш. З його очей покотилися сльози. Бім плакав уперше в житті. Це були сльози надії, щасливі сльози, скажу я вам, найкращі у світі сльози, не гірші за сльози від радісних зустрічей і щастя.
…Дай боже, любий читачу! Але вір мені: сетер уміє сміятися і плакати.
…Степанівна починала розуміти собаку, але розуміла й те, що вона не впорається сама, не потягне, не зможе. Довго вона сиділа коло Біма й думала про своє життя. І так їй захотілося в село, де вона народилася й виросла, так стало тужно у цих кам'яних клітках, де люди роками не знають одне одного, хоч живуть в одному будинку, навіть в одному під'їзді. Проте догадалась-таки дати Бімові води.
Ой, як треба було йому води! Він, трохи підвівшись, пив жадібно, ронячи краплиии на підлогу, а потім знову ліг на тому самому місці. Бім заплющив очі, здавалося, заснув.
Уже мало не вдосвіта Степанівна вийшла, так тихо, неначе боялася потривожити тяжко хвору людину.
А посеред кімнати лежав усього лиш самотній собака.
Скільки Бім проспав, він не знав: може, кілька годин, може, й добу. Прокинувся від страшного болю в нозі. Був день, бо світило сонце. Незважаючи на біль, він понюхав папірець. Запах хазяїна став слабшим і дальшим, та це було вже не так важливо. Головне в тому, що він є, десь є, і його треба шукати. Бім устав, напився з миски й заходив по квартирі на трьох ногах; було боляче, але він ходив, ходив, ходив з кімнати в прихожу й назад, кружляв по кімнаті. Інстинкт йому підказував: якщо відлежав один бік, якщо боляче, то треба ходити. Невдовзі призвичаївся переступати так, щоб не було боляче розчавленій лапі: її треба трошки піднімати вгору; а не тягти над підлогою — тоді менше болить. А коли Степанівна принесла їжу, він уже покрутив їй хвостом, а потім і попоїв. А чого, власне, й не попоїсти, якщо проблиснула надія і в собачій голові виникли два магічних слова — "шукати" і "чекати".