Нічого в мене не вийде, надто багато часу треба надолужувати, обличчя моє стає все блідіше, моє закам'яніле обличчя не розпливеться в сльозах, заперечуваний, змарнований час застряг у мені, як грудка брехні. Дзеркальце, правду скажи мені... Чи мої коси дійсно побіліли в камері тортур цих лагідних голосів? Спробую ще цей номер: один, один, п'ять. Сонний голос відповідає:
— Телефонна станція Денклінгена.
— Ви чуєте мене, дівчино? Чуєте?
— Так, чую. Я сміюся.
— Мені треба терміново зв'язатися з конторою архітектора Фемеля, Модестгасе, сім або Модестгасе, вісім, обидва номери можна знайти під прізвищем Фемель, голубко. Ви не ображаєтесь, що я вас зву голубкою?
— Ні, чого ж, шановна пані.
— Мені треба дуже швидко. Чути, як шелестять сторінки.
— Тут є телеє}юн пана Генріха Фемеля... і пана доктора Роберта Фемеля... з ким ви б хотіли поговорити, шановна пані?
З Генріхом Фемелем. Прошу, не вішайте трубки. Чи телефон і досі стоїть на підвіконні і, розмовляючи, він може дивитися на вулицю й на будинок номер вісім навпроти, де його діти гралися колись на даху, а також на крамницю Греца, де перед дверима завжди висів забитий кабан? Чи там тепер справді пролунав телео^юнний дзвінок? Гудки долинали десь дуже здалека, а паузи між ними здавалися їй нескінченно довгими.
— На жаль, шановна пані, там ніхто не бере трубки
— Тоді, будь ласка, наберіть той другий номер.
— Добре, шановна пані.
Дарма* дарма, ніхто не відповідає.
— То, може, ви викличете мені таксі, голубко, га?
— Будь ласка. Куди?
— У Денклінгенську лікарню.
— Зараз, шановна пані.
— Так, Гупертсе, заберіть і чай, і хліб, і шинку. І, будь ласка, лишіть мене саму, я побачу, коли таксі їхатиме алеєю. Ні, дякую, мені більше нічого не треба. Ви справді не магніто-фонна стрічка? Ох, я не хотіла вас образити, це був просто жарт. Дякую.
їй було холодно. Вона відчула, як її обличчя зсихається, стає обличчям бабусі, вона бачила його в шибці вікна, зморщене й стомлене. Не треба плакати. Чи справді час посипав сріблом мої чорні коси? Я навчилася плавати, але не знала, що вода така холодна. Лагідні голоси мучили мене, вганяли в мене дійсність, хотіли зробити з мене бабусю зі срібними косами, гнів обернути в мудрість, думки про помсту в прощення, пересипати ненависть цукром мудрості. Старі пальці вчепилися в торбинку. Там лежало золото, принесене із зачарованого замку, викуп.
Забери мене звідси, коханий, я повертаюся додому. Я стану твоєю сивою, старою, любою дружиною, доброю матір'ю і ласкавою бабусею, яку можна вихваляти до небес перед своїми приятелями і приятельками. Наша бабуся хворіла, довго хворіла, але тепер видужала і принесла з собою повну торбинку золота.
Що ми сьогодні їстимемо в кав'ярні "Кронер"? Грінки, запечені з сиром і з шинкою, горошок зі сметаною, а до нього шніцель? І кричатимем: "Осанна Давидовій нареченій, що вернулася додому з зачарованого замку"? Грец, убивця своєї матері, прийде скласти нам шану, голос крові не озвався в ньому, як не озвався і в Отто. А коли вчитель гімнастики їхатиме повз наш дім на білому коні, я вистрілю в нього. З альтанки на даху до вулиці не більше, як десять метрів, а по діагоналі може бути хіба трохи більше, як тринадцять. Я попрошу Роберта, він мені добре вирахує все. Принаймні він їхатиме на такій відстані, що його буде легко влучити. Поле-Обстрілу пояснив мені це, а він, наш сивоголовий церковний служник, повинен таке знати. Завтра вранці він візьметься до своїх нових обов'язків. Чи він до того часу не забуде, що треба казати "иШИаІет", а не "иШаїет"? Червоний шрам на переніссі... Отже, він таки став капітаном. Так довго тривала війна. Шибки бряжчали, коли лунав черговий вибух, а вранці на підвіконні лежав шар куряви, і я написала по ньому пальцем: "Едіт, Едіт". Навіть голос крові не примусив би мене любити Едіт дужче, ніж я її любила. Звідки ти до нас з'явилася, скажи, Едіт?
Я зсихаюсь і зморщуюсь дедалі дужче, він мене зможе перенести на руках від таксі до кав'ярні "Кронер". Я приїду саме вчасно, тепер щонайбільше вісімнадцять годин шість хвилин і тридцять секунд. Мою губну помаду роздавив у торбинці чорний кулак помсти, і мої порохняві кістки тремтять, я боюся, бо не знаю, який вигляд матимуть мої сучасники, чи вони й досі ті самі, що були тоді, чи тільки схожі на них? І що буде з нашим золотим весіллям, старий, ми ж одружилися у вересні тисяча дев'ятсот восьмого року, ти вже забув? Тринадцятого вересня. Як ти думаєш його влаштувати? Сивий ювіляр, сива ювілярка, навколо сила-силенна онуків. Пробач, що я сміюся, Давиде, з тебе не вийшло Авраама, але я відчуваю в собі трішечки Сариного сміху. Лише трішечки, багато сміху в мені не поміститься, тільки горіхову шкаралупку сміху принесла я з собою в торбинці, повній золота, та хоч який малий мій сміх, але він має в собі могутню енергію, більшу, ніж Робертів динаміт...
Ви дуже врочисто йдете алеєю і надто повільно. Спереду син Едіт, але поряд із ним не Рут. їй було три роки, коли я пішла з дому, та я впізнала б її дев'ятнадцятирічною. Це не Рут. Відрухи не міняються, в насінині вже є майбутнє дерево. Як часто я бачила в Рут відрухи моєї матері, коли вона відгортала з чола волосся. Де ж Рут? Вона повинна була пробачити мені... Це якась незнайома дівчина, але гарна. Ага, це з її лона вийдуть твої правнуки, старий. Скільки їх буде, сім чи сім разів по сім? Пробач, що я сміюся, ви йдете, як герольди, повільно й надто врочисто. Може, ви хочете забрати ювілярку? Я тут, і готова до того, щоб ви мене забрали, зсохла й зморщена, як старе-престаре яблуко. Ти подужаєш віднести мене на руках до таксі, старий, тільки швидко, я не хочу більше втрачати жодної секунди. Он таксі вже приїхало, бачите, як добре я вмію все залагоджувати. Хоч цього я навчилась як дружина архітектора. Дайте доро-
Гу таксі, з правого боку хай стане Роберт і незнайома дівчина, а з лівого — старий зі своїм онуком Роберте, чи це не те місце, де ти відчуваєш потребу покласти комусь руку на плече? Тобі потрібна допомога, підтримка? Заходь, ста рий, хай із тобою зайде щастя. Нумо святкувати й веселитися! Пора!