1 Де мель Ріхард (1863—1920) — німецький поет. На початку творчого шляху перебував під впливом натуралізму, писав вірші на соціальні теми. Пізніше — один із найяскравіших представшіків символізму в німецькій поезії.
Шпаги треба здіймати й топтати ногами, як і всі привілеї, синку, вони для того існують, це хабарі. Повна дарунків їхня правиця. їж те, що їдять усі, читай те, що читають усі, носи такий одяг, як носять усі, тоді ти найшвидше дійдеш до істини. Шляхетне походження зобов'язує, воно зобов'язує їсти хліб із тирси, коли всі його їдять, читати патріотичну базгранину в місцевих газетах, а не журнали для освічених: Демеля 1 й таке інше. Ні, Роберте, не бери нічого, ні Грецо-вих паштетів, ні абатового масла й меду, ні золотих і заячої печені, пащопащонащо, коли інші не мають цього. Неприві-лейовані люди можуть собі спокійно їсти мед і масло, це не зіпсує їм шлунку й не заб'є мозку, але ти не їж, Роберте, ти повинен задовольнятися цим глевтяком. Тоді перед очима в тебе постане правда, і носи вбрання з дешевої тканини, якщо хочеш бути вільний.
Я лише раз скористалася своїми привілеями, єдиний раз, ти вже вибач мені, я не могла більше витримати, пішла до Дрешера, щоб виклопотати тобі амністію, ми вже всі не могли витримати: батько, я, Едіт. Тоді вже народився твій син, ми знаходили звістки від тебе в поштовій скриньці, малесенькі папірці, такі завбільшки, як ті, що в них загортають цукерки від кашлю. Перша звістка прийшла через чотири місяці після того, як ти зник: "Не турбуйтесь, я пильно вчуся в Амстердамі. Цілую маму, Роберт". Через тиждень прийшла друга записочка: "Мені треба грошей, загорніть їх у газету й передайте чоловікові на прізвище Гроль, офіціантові "Кітвиці" у Верхній гавані. Цілую маму, Роберт".
Ми віднесли гроші, офіціант на прізвище Гроль мовчки приніс нам пиво й лимонад, мовчки взяв пакунок, мовчки відмовився від чайових, наче взагалі не бачив нас і не чув наших запитань.
Ми вклеювали твої записочки в нотатник, їх довго не було, а потім вони почали надходити частіше. "Гроші отримав усі три рази: 2, 4 і 6. Цілую маму, Роберт". А Отто раптом перестав бути самим собою, в ньому відбулася страшна зміна: він був Отто і вже не Отто, він приводив додому Нетлінгера і вчителя гімнастики. Отто... Я зрозуміла, що це означає, коли кажуть: "Від людини лишилася сама її оболонка". Від Отто лишилася сама його оболонка, що швидко наповнилась іншим змістом, він не тільки прийняв причастя буйвола, а йому й прищепили його, з нього виссали давню кров і наповнили його новою. В погляді його світилася жадоба вбивства, і я злякано ховала від нього записки.
Цілі місяці ми не отримували ніяких звісток, я лазила навколішки по сінях, обшукувала кожну шпарку, кожен сантиметр холодної підлоги, відсунула світильник і вишкрябала за ним весь бруд, думала, що, може, скручена в кульку записочка впала за нього або її занесло туди вітром, уночі відкручувала зі стіни поштову скриньку й розбирала її, а Отто вертався додому, притискав мене дверима до стіни, наступав мені на пальці й сміявся. Місяцями я не знаходила записок і цілі ночі простоювала за завісою в спальні, чекаючи світанку, дивилася, чи не з'явиться хтось на вулиці й не зайде в під'їзд, мчала вниз, побачивши листоношу, але звісток від тебе не було. Я перешукувала пакунки з булочками, обережно переливала молоко в каструлю, відліплювала наліпки від пляшок, але й там нічого не було. А ввечері ми йшли до "Кітвиці", пробиралися повз людей, одягнених у мундири, в найдальший куток до столиків, які обслуговував Гроль, але він і далі мовчав, наче не впізнавав нас. Аж за кілька тижнів, після того як ми багато разів просиділи в "Кітвиці", чекаючи, що Гроль дасть якийсь знак, він написав нам на краєчку паперової підставки під кухоль з пивом: "Будьте обережні! Я нічого не знаю!" Потім перекинув повний кухоль і стер усе так, що лишилася тільки велика чорнильна пляма, а нам приніс другий кухоль пива, за яке не схотів брати грошей. Він був молодий, довгобразий, той Гроль, офіціант у "Кітвиці ".
Ми, звичайно, не знали, що хлопця, який кидав нам записочки в поштову скриньку, давно заарештовано, що за нами стежать, і Гроля теж ув'язнили б, якби не сподівалися, що він усе-таки озветься до нас. Хто може збагнути цю вищу математику вбивць? Вони обидва загинули, і Гроль, і хлопець, що приносив записочки, а ти, Роберте, не даєш мені гвинтівки, не хочеш визволити мене з цього зачарованого замку.
Ми перестали ходити до "Кітвиці", п'ять місяців нічого не чули про тебе, я не могла більше витримати цього і вперше скористалася своїми привілеями, пішла до Дрешера, доктора Еміля Дрешера, начальника окружної управи. Я вчилася в школі з його сестрою, а з ним ходила на уроки танців, ми вибиралися разом на прогулянки за місто, вантажили в брички барильця а пивом і розпаковували на узліссі бутерброди з шинкою, танцювали на скошених луках повільний вальс, мій батько допоміг його батькові вступити до академічної спілки, хоч він не мав університетської освіти,— це все дурниці, Роберте, не надавай цьому значення, коли йдеться про важливі речі. Я звала Дрешера Емом, це було скорочене ім'я від Еміль, такі скороченім вважали тоді шикарними. І ось тепер, через тридцять років, я надягла сірий костюм, сірий капелюшок із бузкового кольору серпанком, узула чорні шнуровані черевики, прийшла до нього й попросила доповісти про себе. Дрегаер сам вийшов до мене в приймальню, поцілував мені руку і сказав:
— Ох, Йоганно, називай мене Емом, як колись. І я мовила:
— Еме, я мушу знати, де мій син. Адже вам відомо, де він. Тієї миті мені здалося, Роберте, що настав льодовиковий
період. Я побачила з виразу його обличчя, що він усе знає, і відчула, який він став офіційний, як насторожився. Його товсті, ві вислі від вина губи враз потоншали зі страху, він оз рнувся, похитав головою і прошепотів:
— Вчинок твого сина не тільки негарний, а й політично не важний.
До чого доводить політична розважність, я бачу по тобі, відповіла я.
Я хотіла повернутись і піти, але він затримав мене. Боже мій, то що: ми повинні всі повіситись?