Тисяча дев'ятсот сімнадцятого року я знов не знайшов у себе мужності зробити те, що замість мене зробила Иоганна: вона вирвала з рук у Генріха вірш, який він мав вивчити напам'ять. Він стояв он там на даху біля альтанки й по-дитячому поважно проказував тоненьким голосом:
Вознісся наш Блюхер як світла зоря,
і бачить при брамі Петра-ключаря.
"Куди ж вас приткнути? — ие знає ключар.—
Піду, нехай скаже небесний наш цар"
І ось він вернувсь: "Не хиліть голови!
Довічну відпустку отримали ви.
Блюхер Гебгард Леберехт (1742—1819) — німецький військовий діяч, генерал-фельдмаршал. Очолював німецькі ійська в боротьбі проти Наполеона 1806—1913 рр
Звитяжте і далі в бою і в труді, не кине господь вас ні в якій біді".
Робертові не було ще й двох років, а Отто ще й не народився. Мені дали відпустку. Я давно вже з'ясував для себе те, про що раніше тільки здогадувався: самої іронії не досить і ніколи не було б досить, іронія — це наркотик для привілейованих. І я мав би зробити те, що потім зробила Йоганна: поговорити з хлопцем, поки на мені був капітанський мундир, а я тільки слухав, як Генріх проказував далі:
Він злинув із неба, наш Блюхер, наш стяг,
щоб нас повести від звитяг до звитяг.
Вперед кличе Гінденбург! 1 Слава йому!
Це з ним східні пру сси оперлись ярму!
І поки ростуть ще німецькі ліси,
і поки німецькі звучать голоси,
і прапор наш має, і слово бринить,
хай ім'я це наші серця полонить!
Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь,
воно перебуде навалу століть.
Наш Гінденбург! Він на чолі нас стоїть!
Йоганна вихопила з рук у хлопця аркуш із віршем, порвала його й викинула на вулицю. Білі клаптики паперу полетіли вниз, як сніжинки, й попадали перед крамницею Греца, де в ті дні не було дикого кабана, бо світом саме порядкувала вища сила.
1 Гінденбург Пауль фон (1847—1934) —німецький військовий та державшій діяч, генерал-фельдмаршал, з 1916 р.— головнокомандувач німецької армії. 1925—1934 рр.— президент Веймарської республіки. Сприяв приходові до влади фашизму
Коли мені відкриють пам'ятник, Леоноро, самого сміху буде замало, плюньте на нього, голубко, і в ім'я мого сина Генріха, і в ім'я Отто. Він був такий гарний хлопчик, такий добрий, і саме тому, що був такий гарний, такий добрий і слухняний, він став мені такий чужий, як ніхто на цьому світі. І в ім'я Едіт, єдиного ягняти божого, яке я будь-коли бачив. Я любив Едіт, матір моїх онуків, і не зумів допомогти їй, не зумів допомогти ні учневі столяра, якого бачив тільки двічі, ні тому хлопцеві, що приносив звістки від Роберта й кидав у поштову скриньку записочки, такі завбільшки, як папірці від цукерків, і за цей злочин загинув у концтаборі,— я його взагалі ніколи не бачив. Роберт завжди був розумний, холодний і не визнавав іронії, а Отто зовсім інакший, щиросердіший, і раптом він прийняв причастя буйвола і став зовсім чужий нам. Плюньте на мій пам'ятник, Леоноро, скажіть їм, що таке було моє прохання, я можу висловити вам це прохання письмово й завірити його в нотаря. Аби ви були побачили того хлопця. Я, угледівши його, зрозумів вислів: "Ангели сходили з небес і служили йому". Він був учнем столяра, і вони відрубали йому голову. Аби ви були побачили Едіт і її брата. Я сам бачив його один-однісінький раз, коли він перейшов наше подвір'я й піднявся до Роберта. Я стояв біля вікна в спальні і бачив його всього півхвилини, і мені стало страшно, бо він ніс із собою і щастя й нещастя, його прізвище було Шрелла, а ім'я я й досі не знаю. Він був немов судовий виконавець бога, що наліплював на будинки екзеку ційні листи за несплачені борги. Я знав, що цей хлопець із похилими плечима покличе з собою мого сина, і не спинив його, коли він ішов подвір'ям. Брат Едіт узяв заручником старшого з моїх синів, що лишилися живі, обдарованого Роберта. Едіт була інакша, по-біблійному поважна й через те могла собі дозволити біблійний гумор, під час бомбардувань вона сміялася разом зі своїми дітьми. Вона дала їм біблійні імена: Йозеф і Рут, і смерть зовсім не лякала її, вона не могла зрозуміти, чому я так тужу за своїми померлими дітьми, Йоганною і Генріхом. Едіт уже не довідалася, що помер і Отто, ЯКИЙ став мені чужий, хоч був колись найближчий: він любив мою майстерню, мої креслення, їздив зі мною на будівництво, пив на святах після закінчення будівництва пиво, був улюбленцем робітників, а на сьогоднішньому святі, на моїх іменинах, не буде присутній. Скільки гостей запрошено? Рід, який я заснував, можна порахувати на пальцях однієї руки: Роберт, Йозеф, Рут, Йоганна і я. На Йоганнино-му місці сидітиме Леонора. І що я скажу Йозефові, коли він з юнацьким запалом розповідатиме мені, як успішно йде відбудова абатства Святого Антонія? Свято з приводу закін чення відбудови призначене на кінець жовтня, ченці хочуть першу службу передріздвяного посту відслужити вже в новій церкві. "Тремтять порохняві кістки" Леоноро, і вони не пасли моїх овець.
-лова з пісні, популярної серед німецьких фашистів. Закінчується словами: "Сьогодні — Німеччина наша, а завтра — наш цілий світ".
Треба було б віддати назад квитанцію, зламати червоні печатки і знищити пакет, мені тоді не довелося б стояти тут і чекати на свою онуку, гарну чорняву дев'ятнадцятирічну дівчину,— їй тепер якраз стільки, як було Йоганні, коли я п ятдесят один рік тому, стоячи тут, побачив її серед квіток на даху будинку навпроти, мені навіть видно було заголовок книжки, яку вона читала: "Підступність і кохання". Чи, може, то й тепер не Рут, а Йоганна читає там "Підступність і кохання"? Чи Рут справді немає там, невже вона й досі обідає з Робертом у ресторані "До лева"? Невже я лише для того заглядав до комірчини портьє, клав йому неодмінну сигару, тікав від щирої розмови "між нами чоловіками й між нами лейтенантами", щоб сидіти тут, нагорі, від пів на одинадцяту до п'ятої, щоб тільки існувати і більше нічого, невже для того підіймався сюди повз стоси книжок і щойно надрукованих єпископських послань? Що вони друкуватимуть ще й у суботу по обіді — щось повчальне чи передвиборчі плакати для всіх тих, хто прийняв причастя буйвола? Стіни дрижать, сходи двигтять, а робітниці виносять усе нові стоси надрукованих аркушів і складають їх у коридорі, вже дійшли до самих дверей моєї майстерні. Я лежав тут, нагорі, й опановував мистецтво тільки існувати, а мене затягало в себе життя, як затягає повітря в чорну аеродинамічну трубу, і та труба мала мене кудись викинути, але куди? Мене сповнювало почуттям давньої, як світ, гіркоти, пронизувало давнім, як світ, усвідомленням марноти всього, до чого прагне людина, я бачив дітей, які від мене народяться, вино, яке я питиму, лікарні й церкви, які збудую, і весь час чув, як на мою труну падають грудки, чув глухі удари, наче гупання барабана, удари, від яких ніде не міг дітися, чув спів накладальниць, фальцювальниць і пакувальниць, одні співали високими голосами, другі — низькими, одні — зворушено, другі — байдуже, оспівували прості радощі суботнього вечора, а мені здавалося, що вони співають над моєю могилою. Вони оспівували кохання на танцях у громадських залах, сумне щастя під цвинтарним муром, у пахучій по-осінньому траві, сльози старих матерів, що провіщали радощі молодих матерів, смуток сирітського будинку, де мужня дівчина заприсяг —лася собі берегти чистоту, але й її спостигло кохання, теж на танцях у громадській залі, і вона спізнала сумне щастя під цвинтарним муром, у пахучій по-осінньому траві,— голоси робітниць знов і знов заводили про те саме, як водяне колесо знов і знов зачерпує ту саму воду, наче вони відспівували мене, поки на мою труну гупали грудки землі. Приплющивши очі, я дивився на стіни майстерні, обвішані проектами будівель. Посередині величалася червоняста світлокопія у масштабі 1:200 абатства Святого Антонія. На передньому плані виднів хутір Штелінгерова Печера: на луці паслись корови, поряд простягалося картоплище, над яким здіймався дим від багаття, а далі починалось абатство, могутня будівля у стилі базиліки, яку я без сорому казка спроектував на взірець романських соборів: сувора, низька й темна кружна галерея, келії, трапезна, бібліотека, посередині галереї статуя Святого Антонія, господарчі будівлі — клуня, стайні, возівні,— що утворювали великий чотирикутник, млин із пекарнею, гарний будинок для економа, що мав також дбати про паломників, тому там під високими деревами стояли прості столи й стільці, де їм можна було з'їсти те, що вони взяли з собою в дорогу, й запити його терпким вином, соком або пивом. На обрії був ледь позначений другий хутір, Герлінге-рове Сідло: каплиця, цвинтар, чотири селянські садиби, корови на луці. Ряди тополь праворуч відділяли розкорчоване поле, де ченці закладуть виноградник, вирощуватимуть капусту й картоплю, городину та збіжжя і братимуть із пасіки чудовий мед.