Зла гадюка обкрутилася навколо серця у Кирила, і він відповів:
— То на твою мерзенну думку так. А на мою, то такого, як ти, пруссака-неборака наслідила собака!
Майстер отетерів від такої відповіді; як оговтався, підскочив до Кирила і, як умів, ударив його у вухо. Кирило похитнувся, але не впав. Коли в голові перестало гудіти, відповів:
— Бере, бере вовк, та й вовка ж візьмуть...
Отак він відповів. Та що ж він інше міг сказати? Биті завжди нахваляються, та що з того? Тільки в Кирила вийшло не так.
День і ніч гоготіла снопами вогню й розпеченого газу висока піч, літо й зиму робітники засипають рудою і вугіллям її ненажерливу пащу, а їй все мало, все мало. Лише вогнем хмари, крила снігових завірюх, краї свого горла, а коли, то й людей,— лизне бурлаку, та й по ньому.
І тієї ночі була завірюха, ревла, шаленіла, стогнала; безнастанно сипався сніг, вітер морозом різав обличчя. Та що бурлакам до того? їх діло зносити на гору споживу для печі, тлити її. Сходи засипало снігом, накидало його й на горі біля горла. Люди насилу через сніг перелазили, вітер збивав їх із ніг.
В цю зиму випало тут і Кирилові працювати. Було йому і жарко від важкої поклажі руди, було й холодно, бо як сходив уже на гору, то вітер тут наскрізь його продимав. Та він до цього вже звик. Тіло його, жилаве, видублене безнастанною роботою, вітрами і сонцем, від цього, здається, ще дужчало, ще більше сили набирало. Ця сила — веселила його; людська ж неправда, яка вгризалася в нього з усіх боків, пекла вогнем і таким болючим, страшним, що туманів мозок.
Майстер теж працював у цю зміну. Хуртовина порушувала, як йому здавалося, плин робіт нагорі, і він подався туди, розпалений, лютий. Хурделиця, вітер, сніг заважав людям ритмічно, як завжди, працювати: хто спіткався і падав; хто точився і хапався за поручні.
Біля горла, придавлений величезним кошелем із рудою, тупцювався Кирило, приміряючися, як підступити до горла і висипати туди ношу так, щоб не зачепило його гарячим віялом вогню і розпеченого газу. В цей час, коли він ото перечікував на слушну нагоду, сюди й вискочив майстер.
— Чого остовпів? — ревнув він і замахнувся на Кирила. Кирило ж давно вже помітив його. Серце в грудях зашуміло, в голові виразно і ясно прозвучали слова: "Оце, Кириле, твоя слушна година!" І він напружився, але не безтямною сліпою напругою. Голова його була ясна. І він діяв наосліп, але прудко, розраховано, спритно. Скинувши порухом з пліч кошель, Кирило розмахнувся, ударив у щелепу майстра і, коли той схибнувся з забитим віддихом, схопив його на оберемок, розмахнувся і жбурнув в глибину печі. Той зойкнув, але зойк загубився в реві вогню й хуртовини.
Записано в 1934 році в Луганську від слюсаря Василя Ілліча Краснощока.
5. II 1971 р.
1 Ю з і в к а — до 1924 р. назва міста Донецька.
2 "Ой, у лузі та ще при берез і..." — українська народна пісня.