Пароплав спиняється біля причалу.
Ася одягає пальтечко, бере свій чемодан, сходить по трапу на незнайомий піскуватий берег з поодинокими кущами лози, що поривчасто й тоскно шумлять під вітром.
З берега зривається пісок і кружляє в повітрі, наче заметіль.
Якась літня жінка з корзинкою в руках пропонує їй виноград.
— Недорого... Купуйте.
Ася дивиться то на жінку, то на пустинний вночі берег, і в голосі її звучить незрозуміла їй самій тривога й розгубленість:
— Невже тут скрізь самий тільки пісок?
Вона ладна повернутися зараз же на пароплав, поки ще не пізно, але зусиллям волі вчасно глушить в собі хвилинну легкодухість.
"Нічого, нічого, все буде добре... До всього звикну".
Кілька хлопців та дівчат починають дружно і швидко вантажити на пароплав ящики з виноградом.
"Куди ж мені йти? — вагається Ася, оглядаючи непривітний берег.— Розпитаю когось... Зараз спитаю у цієї жінки, що пропонувала мені виноград. Але де ж вона?"
Ася, не рушаючи з місця, дивиться на пароплав, на вікно затишної каюти, де було їй так добре. І хочеться, щоб оцей пароплав стояв тут до світанку, бо ніч чомусь страшить, страшить її плескіт хвиль, і рвучкий вітер, і навколишня пітьма.
Починає накрапати дощ, дрібний, холодний.
Лунає перший гудок, потім другий, третій. Забирають трап, віддають кінці троса, і пароплав поволі рушає.
Ася дивиться, як віддаляються вогні, і на очі їй набігають сльози. Якусь хвилину їй здається, що вона лишається тут зовсім самотня, викинута на оцей пустинний, непривітний берег, де тільки шелестить, зриваючись, пісок та стогне вітер.
"Куди ж мені йти?"
— Донечко,— чує вона раптом голос, сповнений ласки.— Чия ж ти будеш?
Ася обертається. Перед нею та сама жінка, що раніше пропонувала купити винограду. Вона дивиться їй в обличчя, помічає сльози і, ніби здогадавшись, питає:
— Це ж ти, донечко, мабуть, нова вчителька?
— Ні-ні... Я не вчителька. Я геолог. Мені треба в Кам'янку. Колгоспниця з материнським співчуттям дивиться на дівчину.
Вона до ладу і не знає, що то воно значить "геолог", але зате добре розуміє, що дівчина нетутешня, певно, з Росії і їй слід допомогти.
— До Кам'янки, голубонько, треба човном переправлятися.— Жінка, глянувши на темний берег, гукнула: — Семене! Чуєш? Семене! А йди-но сюди.— І знову до дівчини: — Тут є бакенщик. Він перевозить людей, то й тебе переправить на той бік... Семене, та де ти там забарився?
Через хвилину Ася побачила високу сутулувату постать, що поволі наближалася до пристані.
— Пасажира ось візьми. До Кам'янки.
— Ідіть сюди, громадянко. Мій "каюк" осьдечки.
Ася завагалася на якусь мить, потім рішуче ступила туфелькою в сипкий пісок.
— Зажди, Семене!
Дівчина пішла до човна і, спинившись там, дивилася на темний, грізний, розбурханий вітром Дніпро. Ася не помітила, коли жінка зійшла звивистою стежкою на крутий берег і зникла в темряві ночі. Не чула вона, коли й підійшов бакенщик Семен.
— Сідайте, та будемо переправлятися,— сказав він, поклавши біля себе кульочок. Вправним рухом весла одчалив від берега, і "каюк" загойдався на високих хвилях.
— Не боїтесь великої води? — спитав бакенщик, з цікиніпю оглядаючи не відому йому пасажирку.
— Води не боюсь,— відповіла Ася.— Я народилася й виросла в Ленінграді.— І, помовчавши трохи, спитала: — Невже тут самі піски?
Семен збагнув відразу її тривогу, її душевний настрій і відповів:
— Чому ж піски? Темно зараз. Усе покрила ніч. А тут у нас і гаї, і сади добрячі, і плавні... Хороше. Особливо весною. Поживете, звикнетесь, полюбиться вам наш край. А зараз така пора... Осінь...
Накрапає дощ. Дме холодний вітер. Ася кутається в своє пальтечко, замовкає, дивлячись на білі гребені, що б'ють у борт, розсипаючись на бризки. Ті бризки підхоплює вітер, зволожує одяг, окроплює лице.
"Швидше б уже, швидше перепливти через бистрінь",— думає Ася, з острахом позираючи на високі, темні й сердиті хвилі, розуміючи, що один невправний рух весел — і "каюк" може перекинутись. Здається, цій широчині Дніпровій і оцим гребеням білим та суворим не буде кінця-краю.
Минає кілька хвилин. Тут уже не така бистрина. Бакенщик Семен несподівано кладе весла, подає Асі кульочок з виноградом.
— Це ота жінка, що гукала мене па пристані, дала для вас. "Почастуй,— каже,— дівчину, вона нетутешня. Хай їсть на здоров'я!"— і, передавши гостинець, знову взя"вся за весла.
— Спасибі їй... Спасибі!
Тримаючи в руках кульочок з учнівського зошита, Ася глянула на пустинний берег, де вже не видно було жінки, а тільки самотньо блимав вогник ліхтаря, і зворушливе, незнане досі тепло огорнуло їй серце, розвіяло недавнє почуття самотності й тривоги.
— Я навіть не попрощалася з нею, не подякувала... Хвилювалась дуже.
— Це нічого... Ще, може, зустрінетесь. А чого ж, зустрінетесь.
Ася дивиться на бакенщика. Він вже немолодий, але ще дужий чоловік. їй хочеться зробити йому хоч маленьку приємність, і, вибравши найкраще гроно, вона говорить:
— Поділимось.
— Спасибі. Я маю свій... Щодня його пробую. Навіть уже надокучив. Самі їжте. На здоров'я! — припрошує він, мов батько, і руки його напружуються, а ясеневі весла ритмічно падають у темну воду.— Десь і моя поїхала цієї осені... На Закарпаття,— говорить бакенщик, ніжно оглядаючи дівчину.— Скінчила інститут і поїхала. Теж така молоденька, як ви. Ольгою звати. На вчительку вивчилась. Призначили у той край, а ми вже з старою тут, біля великої води.
Він замовк. Мовчала й Ася, сповнена ніжних почуттів до незнайомих їй, але близьких, простих людей, які в цю осінню ніч зустріли її, мов рідну дочку. Стало хороше і спокійно на душі.
Все тихше хлюпотіли хвилі. Все ближче і яскравіше світилися вогні невеликого міста, де доведеться їй жити і працювати.
1953