Мені од всієї душі шкода було товариша і я в голову заходив, як запобігти лихові. Наші взаємини натягнулись до неможливості., до болю; ні чого схожого на те, що було всього яких 5-6 днів тому між нами. Від самої моєї присутності Толь мучився, хоч як він силкувався замаскувати це; йому було соромно за свою безглузду історію і боляче, що я знав його таке дурне й безпорадне становище.
Скоріш би вже якось кінчалось, так далі не можна; сам Толь мабуть не бажав так швидкої розв'язки цього ідіотського роману, як бажав її я. Але розв'язка не йшла.
Хлопець на моїх очах гинув. Уже він не співав і не сміявся, і майже ніколи не говорив зі мною, — я для нього не існував, як не існувало все, що не торкалось його проклятого костьолу. Коли б він глянув на себе в люстерко, то сам не пізнав би себе,— то не він. то лише тінь його: та ба, скільки раніш він любив видивлятись на себе в шибку вікна (за браком люстерка), стільки тепер ніколи не підходив до нього з цією метою.
Двічі я пробував переконати його, шо його німфа — тільки фікція. все було даремно. становище було безпорадне. а тут ще бюджет наш зовсім захудав: в редакції мені відмовили, бо я своєчасно не виконав попереднього замовлення (через толя), а іншої роботи не було і не буде, навіть перспектив на будь-який заробіток: на пристані було робочих рук втроє більше ніж треба . Ми сіли на міль. Та я цьому й радів — це змусить толя схаменутись: яка там любов на голодний шлунок, — думав я, покрутиться, покрутиться та й візьметься за розум. але де там: це спричинилось тільки до дужче прикрої сценки між нами.
тоді я рішив вивезти його звідціль, якою завгодно ціною, а вивезти. я мовчав і обмірковував план, а толь вирішив завтра ж покінчити з усім: завтра мала б бути розв'язка. як він покінчить, про те Толь мовчав: але я відчув, що тут пахне погано, небезпечно, а тому я мушу піти завтра разом з ним, хоч там що, а піти. Толь якимось чином вгадав мої думки і спокійно попередив: Ні кроку за ним, ні кроку, інакше він не певен за мою цілість, чи чую я?!
Я чув; це було сказано спокійно, навіть дуже спокійно, але треба було чути його голос і бачити його очі, щоб зрозуміти зміст цих коротких і звичайних слів.
А потім я мушу дати слово, як гарантію, що не буду втручатись в його особисту справу, не втручатись ніколи й нічим. Слово! Толь наступив на горлянку, як кажуть, і я таки мусив дати слово — ніколи не втручатись в його особисту справу, ніколи.
Толь подякував. Він вірить у мою чесність.
***
Я не пішов за Толем. Але я й нікуди не пішов: я сидів, в той час, як Толь десь безнадійно шукав розв'язки шукав свого безголов'я, і складав фіктивну телеграму: —
...— Екстренно...
приїзди негайно помер...
Хто помер? Я став у тупик. Багатьох родичів у нього, здається, не було, батько поспішив і помер давно... Ах, так, мати, у нього десь є мати. Ага! Я зрадів — для спасіння сина можна угробити й матір.
....Екстрено. Негайно приїзди померла мати...
Є!Я потирав руки з задоволення. Гм... а куди приїзди? Ат... чорт його бери, він сам знає, якось то буде, та це й не важно, — важно: Толь мусить завтра виїхати. Він любить свою матір і... завтра ми будемо далеко звідци. Так, красота! Я був надзвичайно задоволений з своєї спритності, моєму хистові позаздрив би ліпший з авантуристів.
Відшукав стару телеграму, надіслану мені колись Толем; яке щастя, яка щаслива випадковість, — телеграма, хтозна колишня, лежала в моєму старому блокноті. мало того, на ній стояло: "Приїзди... Толь".
Трішки гумки, трішки чорнила і за хвилину нова телеграма була готова. Не встиг я кінчити цієї процедури, як з грюкотом влетів Толь, ніби камінь, кинутий щосили, розтріпаний, захеканий, схвильований чи зляканий, упав безсило на лаву, потім скочив, схопив мене за руку, розкрив рота... Та не встиг він вимовити й півслова, як я урочисто подав йому телеграму.
Толь зблід, закам'янів; очі його безглуздо перебігали телеграму мабуть в двадцяте. Бідний Толь! Тільки тепер я помітив велику ґулю в нього на лівій скроні і кров на руці. А тут ще такий удар, така прикрість. Бідний, бідний!.. Втілення повної розгубленості і безглуздя.
Раптом Толь зареготався:
— Йолоп ти, дурень! У мене матері ніколи не було, то пак ні, я її ніколи не знав, ні вона мене... повія... Та й потім... йолоп! — йому було весело з мого жарту: раптом він схаменувся: Тікаймо!.. Швидше... зовсім звідціль. Скандал... потім розкажу, швидше!—і потягнув мене за руку, Та підожди ж ти, манатки!
Я мало не скакав з радості: ми мали покинути Керч і цей чортів костьол — красота! Ми мусили негайно покинути Керч, негайно, як це красиво звучить.
Манатки в кишеню, ноги на плечі — гайда на пристань: маршрут — на Кубань. Толь мене підганяв.
Дорогою з уривчастих слів узнаю:
Толь щось хотів... йому перечили... Хтось штовхнув Толя, когось він ударив... Когось перекинув — такого солідного католика... Ударив добре, аж вибив собі пальця і вразив до крови руку, а мішень покотилася під ту чортовинку, що в неї католики вмокають пальці, скандал... Його схопили... кудись тягли... Десь він вирвався.
Словом, Толь натворив ділов. Тепер — за його словами покривджені з цієї мелодрами бігають і шукають його по всій Керчі... А головний герой летить на пристань, зломивши голову.
Наш швидкий рух викликає здивовання й недвозначні жести: коли б не така спека, то й міліціонер хіба ж так гнався б слідом, а то тільки кліпає очима та хекає біля тумби, ніби карась на сковороді.
На пристані трубить пароплав.
Прибігаємо на пристань, до каси:
— Два!
— Що два?
— Два білети...
Пароплав на Тамань дав другий гудок, швидше.—"Есть, сорок! Дальше, ну?!" Але тут маленька неприємність; я в одну кишеню, в другу, знов у першу, знов у другу... Тільки що мацав — були...
... когось перекинув — такою солідною католика... Ударив добре, аж вибив пальця і вразив до крові руку...
— Гражданін, не задерживайте! Я одійшов, і неймовірно обмацував у двадцяте кишені, лазив пальцями поза рубцями, шукав очима долі... щойно були всі сорок копійок! Зрештою намацую... невелику дірку в кутку кишені. — Ааа!..
Толь давно вже вмостився на палубі й тоскно дивився туди, назад, на голубу Мітрадат; поза його — поза людини, яку везуть на страту.