Тут Настенька зупинилась і зайшлася реготом. Я засміявся разом із нею. Вона зараз же перестала.
— Слухайте, ви не смійтеся з бабусі. Це я сміюсь, бо смішно... Що ж діяти, коли бабуся, справді, така, а тільки я її все ж трошки люблю. Ну, та тоді й перепало мені: зараз мене знов посадовили на місце і вже ні-ні, ворухнутися було не можна.
Ну, я ще забула вам сказати, що в нас, тобто в бабусі, свій будинок, тобто маленький домик, всього троє вікон, весь дерев'яний і такий же старий, як бабуся; а нагорі мезонін; от і переїхав до нас у мезонін новий пожилець...
— Отже, був і старий пожилець? — мимохідь зауважив я.
— Та, звичайно ж, був,— відповіла Настенька,— ще й умів мовчати краще, ніж ви. Щоправда, він уже ледве повертав язиком. Це був дідок, сухий, німий, сліпий, кривий, оіже, врешті, йому не можна стало жити на світі, він і вмер; а далі й потрібен став новий пожилець, бо нам без пожильця жити не можна: це з бабусиним пенсіоном майже весь наш доход. Новий пожилець, як на те, був молодий чоловік, не тутешній, заїжджий. Тим що він не торгувався, то бабуся й пустила його, а потім і питає: "Що, Настенько, наш пожилець молодий чи ні?" Я збрехати не хотіла: "Атож,— кажу,— бабусю, не те щоб зовсім молодий, а так,нестарий".— "Ну,йприємний на вигляд?" — питає бабуся.
Я знову брехати не хочу. "Атож,— кажу,— на вигляд приємний, бабусю!" А бабуся каже: "Ох! клопіт, клопіт! Я це, внучко, на те тобі говорю, щоб ти не задивлялася на нього. От вік який! Бач, дрібний такий пожилець, а теж приємний на вигляд: не те за старих часів!"
А бабусі б усе за старих часів! І молодша вона була за старих часів, і сонце за старих часів тепліше було, і вершки за старих часів не так скоро кисли,— все за старих часів! От я сиджу й мовчу, а сама собі думаю: що ж це бабуся сама мене напоумлює, питає, чи гарний, чи молодий пожилець? Та тільки так, тільки подумала і тут же стала знову петлі лічити, панчоху в'язати, а далі й зовсім забула.
От приходить до нас одного разу ранком пожилець поговорити про те, що йому обіцяли кімнату шпалерами обклеїти. Слово по слову, бабуся ж балаклива та й каже: "Сходи, Настенько, до мене в спальню, принеси рахівницю". Я зараз же схопилася, вся, не знаю чого, за-шарілась та й забула, що сиджу приколота; нема того, щоб нишком відколоти, щоб пожилець не бачив,— рвонулася так, що бабусине крісло поїхало. Як побачила я, що пожилець усе тепер дізнався про мене, почервоніла, прикипіла до місця та раптом і заплакала,— так соромно й гірко стало ту мить, що хоч на світ не дивитися! Бабуся кричить: "Чого ж ти стоїш?" — а я ще дужче...
Пожилець як побачив, що мені стало соромно його, відкланявся й зараз пішов!
З того часу я, тільки-но шум у сінях, як мертва. Ось, думаю, пожилець іде, та мерцій про всяк випадок і відколю шпильку. Тільки все бував не він, не приходив. Минуло два тижні; пожилець і присилає Феклу сказати, що в нього книжок багато французьких і все гарні книжки, так що можна читати; то чи не хоче бабуся, щоб я їх почитала їй, щоб не нудьгувати? Бабуся погодилася з подякою, тільки все питала, моральні книги чи ні, бо якщо книги неморальні, то тобі, каже, Настенько, читати ніяк не можна, ти поганого навчишся.
— А чого ж навчуся, бабусю? Що там написано?
— А! — каже.— Описано в них, як молоді люди спокушають доброзвичайних дівчат, як вони, запевняючи, що хочуть одружитися з ними, завозять їх із батьківського дому, як потім залишають цих нещасних дівчат напризволяще, і їх спостигає найсмутніша доля. Я,— каже бабуся,— багато таких книжок читала, і все,— каже,— так прегарно описано, що ніч сидиш, нишком читаєш. То ти,— каже,— Настенько, гляди, їх не прочитай. Яких це,— каже,— він книг прислав? *
— А все Вальтера Скотта романи, бабусю.
— Вальтера Скотта романи! А гляди, чи нема тут яких фіглів-міглів? Подивись-но, чи не поклав він у них якоїсь любовної записочки?
— Ні,— кажу,— бабусю, нема записки.
— Та ти під оправою подивись; вони часом в оправу запихають, розбишаки!..
— Ні, бабусю, і під оправою нема нічого.
— Ну то ж то!
От ми й почали читати Вальтера Скотта і за якийсь місяць майже половину прочитали. Потім він іще й ще присилав. Пушкіна присилав, отже, врешті, я без книг і бути не могла й перестала думати, як би вийти за китайського принца.
Так стояла справа, коли одного разу мені трапилось зустрітися з нашим пожильцем на сходах. Бабуся за чимсь послала мене. Він зупинився, я почервоніла й він почервонів; однак засміявся, привітався, про бабусине здоров'я спитав і каже: "Що, ви книжки прочитали?" Я відповіла: "Прочитала".— "Що ж,— питає,— вам більше сподобалось?" Я й кажу: "Івангое та Пушкін найбільше сподобались". Тим разом на цьому й скінчилося.
За тиждень я знову трапилась йому на сходах. Тепер бабуся вже не посилала, а мені самій треба було чогось. Була третя година, а пожилець у цей час додому приходив. "Здрастуйте!" — каже. Я йому: "Здрастуйте!"
— А що,— каже,— вам не нудно цілий день сидіти з бабусею?
Як він це в мене спитав, я, вже не знаю чого, почер: воніла, засоромилась, і знову мені стало образливо, мабуть, того, що вже інші про це розпитувати стали. Я хотіла вже не відповзати й піти, та сили не було.
— Послухайте,— каже,— ви добра дівчина! Вибачте, що я з вами так розмовляю, але, запевняю вас, я вам більше, ніж бабуся ваша, бажаю добра. У вас подруг нема ніяких, куди б можна було в гості піти?
Я кажу, що ніяких, що була одна, Машенька, та й та до Пскова виїхала.
— Послухайте,— каже,— хочете зо мною в театр поїхати?
— В театр? А як же бабуся?
— Та ви,— каже,— нищечком від бабусі...
— Ні,— кажу,— я бабусі обманювати не хочу. Прощайте!
— Ну, прощайте,— каже, а більше нічого не сказав.
Тільки по обіді й приходить він до нас; сів, довго розмовляв з бабусею, розпитував, що вона чи виїздить куди-небудь, чи є знайомі — та раптом і каже: "А я сьогодні був ложу в оперу взяв: "Севільського цирульника" дають; знайомі їхати хотіли, та потім відмовились, у мене й лишився квиток на руках.
— "Севільського цирульника"! — закричала бабуся.— Та це той самий цирульник, якого за старих часів давали?
— Еге,— каже,— це той самий цирульник,— та й глянув на мене. А я вже все зрозуміла, почервоніла, і в мене серце від чекання застрибало!