Є щось невимовно зворушливе в нашій петербурзькій природі, коли вона, з настанням весни, раптом виявить усю потугу свою, всі даровані їй від неба сили, опушиться, убереться в шати, розцвітиться квітами... Якось мимохіть нагадує вона мені ту дівчину, хирну й хвору, на котру ви дивитеся часом з співчуттям, часом з якоюсь жалісливою любов'ю, а часом просто не помічаєте її, але котра раптом, на одну мить, якось несподівано зробиться невимовно, дивно прекрасною, а ви, вражений, зачарований, мимохіть питаєте себе: яка сила змусила блищати таким вогнем ці сумні, задумані очі? що.викли-кало кров на ці бліді, схудлі щоки? що облило пристрастю ці ніжні риси обличчя? чому так здимаються ці груди? що так несподівано викликало силу, життя й красу на обличчя сердешної дівчини, змусило його заблищати такою усмішкою, оживитися таким сяйливим, іскристим сміхом? Ви дивитеся довкола, ви когось шукаєте, ви здогадуєтеся... Та минає мить, і, може, назавтра ж ви зустрінете знову той самий задуманий і неуважливий погляд, як і перше, те саме бліде обличчя, ту саму покірливість і несмілість у рухах і навіть каяття, навіть сліди якоїсь мертвущої туги й досади за хвилинне захоплення... І шкода вам, що так хутко, так безповоротно зав'яла миттєва краса, що так облудно й марно блиснула вона перед вами — шкода тому, що навіть полюбити її вам не було часу...
А все-таки моя ніч була краща, ніж день! Ось як це було.
Я повернувся до міста дуже пізно, і вже вибило десяту, коли я став підходити до квартири. Дорога моя йшла набережною каналу, на якій о цій годині не стрінеш живої душі. Правда, я живу в найвіддаленішій частині міста. Я йшов і співав, бо, коли я щасливий, я неодмінно мугикаю щось сам собі, як і кожна щаслива людина, в котрої нема ні друзів, ні добрих знайомих і котрій у радісну хвилину нема з ким поділити своїх радощів. Раптом сталася зо мною найнесподіваніша пригода.
Осторонь, притулившись до поруччя каналу, стояла жінка; спершись ліктями на грати, вона, видимо, дуже уважно дивилася на каламутну воду каналу. На ній був премиленький жовтий капелюшок і кокетлива чорна мантилька. "Це дівчина, і неодмінно брюнетка",— подумав я. Вона, здається, не чула моєї ходи, навіть не ворухнулася, коли я пройшов мимо, затамувавши подих і з дуже калатаючим серцем. "Дивно! — подумав я.— Мабуть, вона про щось глибоко замислилась". І раптом я наче прикипів до місця. Мені почулося глухе ридання. Так! я не помилився: дівчина плакала. І за хвилину ще й ще схлипування. Боже мій! У мене серце стиснулось. І хоч який я несмілий з жінками, але ж це була така хвилина!.. Я вернувся, ступив до неї і неодмінно б мовив: "Панно!"— якби тільки не знав, що цей вигук уже тисячу разів вимовлялося в усіх російських великосвітських романах. Це саме й зупинило мене. Та поки я підшукував слово, дівчина отямилась, оглянулась, схаменулася, понурилась і прослизнула повз мене набережною. Я зараз же пішов слідом за нею, але вона здогадалась, залишила набережну, перейшла через вулицю і пішла тротуаром. Я не посмів перейти через вулицю. Серце моє тріпотіло, як у спійманої пташки. Зненацька один випадок прийшов мені на допомогу.
На тому боці тротуару, неподалік від моєї незнайомки, раптом з'явився добродій у фраку, солідних років, але не можна сказати, щоб солідної ходи. Він ішов, похитуючись і обережно спираючись на стіну. Дівчина ж ішла, наче стрілка, квапливо й боязко, як узагалі ходять всі дівчата, котрі не хочуть, щоб хтось зголосився проводити їх уночі додому, і, звичайно, добродій, що хитався, нізащо не наздогнав би її, якби доля моя не напоумила його пошукати штучних засобів. Враз мій добродій, не мовивши нікому й слова, зривається з місця і мчить що є духу, біжить, здоганяючи мою незнайомку. Вона йшла як вітер, але хитний добродій наздоганяв, наздогнав, дівчина скрикнула — і... я благословляю долю за чудовий сучкуватий ціпок, що цим разом нагодився в моїй правій руці. Я миттю опинився на тому боці тротуару, миттю непроханий добродій збагнув, у чім річ, узяв до уваги невідпорний резон, замовк, відстав і, вже як ми були дуже далеко, протестував проти мене в досить енергійних термінах. Та до нас ледве долетіли слова його.
— Дайте мені руку,— сказав я моїй незнайомці,— і він не насміє більше до нас чіплятися.
Вона мовчки подала мені свою руку, ще тремтячу від хвилювання й переляку. О, непроханий добродію! Як я благословляв тебе цієї хвилини! Я мигцем глянув на неї: вона була премиленька й брюнетка — я вгадав; на її чорних віях ще блищали сльозинки недавнього переляку чи попереднього горя,— не знаю. Але на губах уже яскрі.ла усмішка. Вона теж глянула на мене спотайна, злегка почервоніла й понурилась.
— От бачите, навіщо ж ви тоді відігнали, мене? Якби я був тут, нічого б не сталося...
— Але я вас не знала: я думала, що ви також...
— А хіба ви тепер мене знаєте?
— Трошки. Ось, приміром, чого ви тремтите?
— О, ви вгадали з першого разу! — відповів я в захваті, що моя дівчина розумниця: це при красі ніколи не вадить.— Так, ви з першого погляду вгадали, з ким маєте справу. Я таки боязкий з жінками, я схвильований, не перечу, не менше, як були ви мить тому, коли цей добродій перелякав вас... Я якийсь переляканий тетіер. Наче сон, а я й уві сні не гадав, що розмовлятиму колись хоч з будь-якою жінкою.
— Як? Не-вже?
— Правда. Якщо рука моя тремтить, то це тому, що ніколи ще її не обхоплювала така гарненька маленька ручка, як ваша. Я зовсім відвик від жінок; власне я до них і не звикав ніколи; я ж бо сам-один... Я не знаю навіть, як розмовляти з ними. Ось і тепер не знаю — чи не бовкнув вам якоїсь дурниці? Скажіть мені прямо; попереджаю вас, я не уразливий...
— Ні, нічого, нічого; навпаки. І якщо вже ви наполягаєте, щоб я була відверта, то я вам скажу, що жінкам подобається така боязкість; а якщо ви хочете знати більше, то й мені вона теж подобається, і я не віджену вас від себе до самого дому.
— Ви зробите зо мною,— почав я, задихаючись від захвату,— що я зараз же перестану боятися, і тоді — прощайте всі мої засоби!..
— Засоби? Які засоби? До чого? Оце вже негарно.