– Вже скоро приїдемо, – зашепотіла в Мирослави над головою мати. – Потерпи трохи.
Вона вже не притискалася так до Мирослави, і дівчинка змогла звести голову, щоб усміхнутися тому рідному обличчю, що схилялося до неї.
6
Тітка Аполінарія довго в них не з'являлася, і з'явилася аж наприкінці літа. Прийшла в тому-таки ситцевому платті в квіточку і ніби й накрохмаленому і постукала так тихо, що еони ледве той стукіт почули. Мирослава побігла відчиняти, хоч двері в них не замикалися вдень, і побачила зніяковілу стару, що несміливо на ганку тупцялася.
– Це ти, лебідонько? – спитала вона. – А мати вдома?
– Заходьте, заходьте, – запросила, всміхаючись, Мирослава.
– Та ні, – сказала Аполінарія й подивилася Мирославі поверх голови. – Поклич маму, хай вийде.
– Але ж ви можете зайти в хату, здивовано сказала Мирослава.
– Хай мама вийде, – ніяково сказала Аполінарія. – Хочу їй щось сказати.
Мирослава побігла в хату, лишивши двері відчинені, і ще почула, як стара за її спиною важко зітхнула.
Тільки після цієї церемонії Аполінарія ввійшла в хату, власне. Ванда її ввела, бо стара поривалася вести балачку на ганку.
– Я колись у тебе була, – сказала вона, переступаючи порога, – але це було до нашої ери. Ти тоді жила сама, пам'ятаєш?
– Таке в мене випало життя, – строго сказала Ванда, – жила я більше сама, ніж із чоловіком.
Аполінарія стала на пофарбованій у зелене підлозі вітальні й роздивилася.
– Фортепіано те саме, – сказала вона. – І фотокартки ті самі. Ні, однієї бракує.
– Авжеж, – мовила Ванда. – Я вам уже про це розказувала.
– Тобто не захотіла розказувати, – поправила Аполінарія. – При цьому янголику не захотіла, – кощава рука Аполінарії потяглася до Мирославиної голови, але не погладила – відсмикнулася. – І підлога була пофарбована інакше.
– У вас чудова пам'ять, – засміялася Ванда.
– Це я тобі показую. Вандусю, що я. хоч і немолода і хоч доводилося жити по-всякому, але ще не здитиніла, розуму не втратила і нічого не забула. Старість, Вандусю, це таки ворог людині, і з нею як з тяжким ворогом треба воювати. Одні їй завчасно піддаються, і вона, негідниця, людину в посміховисько перетворює. В почвару, нечупару, безсиле вайло, скиглія, що тільки й знає похвалятися власними недугами…
Проголосила цей монолог майже патетично, чистісінькою літературною мовою, ніби учителька якась. А може, вона була казись учителькою, подумала Мирослава, не без захоплення дивлячись на цю жінку; Аполінарія їй подобалася.
– Сідайте, тьотю, чи походіть по дому, коли вам щось пригадується, – сказала Ванда, – а я там щось приготую.
– Нетреба мені нічого готувати, – відповіла Аполінарія. – Прийшла перекинутися з тобою словом.
– Ну, то я хоч чайника поставлю, – Ванда пішла на кухню, а Аполінарія підступила до стіни, де висіли фото Мирославиних діда й баби.
– Отут раніше висів портрет твого батька, – сказала вона, тикаючи пальцем у стіну.
– Намальований? – спитала Мирослава.
– Звісно намальований. І, по-моєму, непогано.
– То це ви його й малювали? – здивовано спитала дівчинка.
– Ні, не я. Я портретів не малювала, а тільки лебедів. Жахливих, почварних лебедів, жовтих, як болячка, бо де б я взяла білої фарби? Малював твого батька хтось із київських художників, який теж, мабуть, загримів, як і всі ми.
Фраза була сказана загадкова, але Мирослава не перепитала, бо ввійшла Ванда, і Аполінарія чинно всілася на стільця.
– Може б, ти, доню, пішла погуляла, – запропонувала Ванда, бо ці розмови дорослих навряд чи будуть тобі цікаві.
– А про мене хай би й була, – мовила Аполінарія. – Я нічого недостойного говорити не збираюся.
Але до Мирослави були поставлені такі строгі материні очі, що вона, схиливши голову, пішла до своєї кімнати.
Це добре, що ви навідали нас, тьотю, – мовила Ванда. – Бо тоді ми з вами до ладу й не побалакали. Терпіти не можу, коли хтось підслуховує…
І ці слова, сказані, поки Мирослава не дійшла іще до себе, раптом підстьобнули дівчинку, тож, відчиняючи й причиняючи за собою двері, вона вже знала, що мусить, конче мусить виявитися неслухняною, що мусить, мусить учинити цей невеликий моральний переступ, що їй конче необхідно почути цю розмову, бо вони напевне говоритимуть про таке, без чого їй годі прожити в цьому світі, бо в неї, попри все. живе один великий інтерес, вищий од законів слухняності і законів чемності. Тому вона присіла тут-таки, біля дверей, так, щоб вухо торкалося замкової щілини, а слух мала розвинений, чудовий музичний слух, з якого захоплювалися її вчительки музики. Ванда ніби прочула цей недобрий доччин намір, а може, просто знала про той її слух, бо запропонувала тітці:
– А може, тьотю, поп’ємо чай на кухні?
– Хочеш прийняти мене як бідну родичку? – спитала Аполінарія.
– Та що ви таке говорите! – вигукнула Ванда. – Там би нам ніхто не перешкоджав.
– Воля твоя, – сухо відказала Аполінарія. – Але мені й тут ніхто не заважає.
– Зважте, що в Мирослави тонкий слух, прошепотіла Ванда.
– А в мене немає перед світом таємниць, – голосно відповіла Аполінарія. – Ні перед старими, ні перед молодими, ні перед дітьми. Хіба що перед стражами закону, – вона засміялася.
– А що у вас є перед стражами закону?
– Тільки те, що живу непрописана, – сказала Аполінарія. – Ну, і ще дещо невеличке. Вже багато літ, Вандусю, я непрописана.
– Хіба так можна? – здивовано спитала Ванда.
– Здається, можна, коли я живу. Отож якби прихистила мене на короткий час, то не мала б клопоту з пропискою.
– Але який же це клопіт?
– Знаєш, це може бути й клопіт. Паспорта в мене ж також нема.
– Як це нема? – вже з жахом спитала Ванда.
– Мусила б пам'ятати, що мій дім загинув. – спокійно повідомила Аполінарія. – І загинули там усі документи. З тим чоловіком, про якого я говорила, непрописана я жила, тож по той паспорт нікуди й не ходила. Та й навіщо він мені, старій і самотній?
– То оце ви ніде й не числитеся?
– Ніде, – трохи гордо сказала Аполінарія. – Бачиш, досі якось дожила.
– А я то думала, – мовила Ванда. – Робила щодо вас запити… В паспортному столі… Гадала, що ви або кудись переїхали, або щось із вами тоді сталося…
– Може, й сталося б, коли б не вийшла тоді з дому, сказала Аполінарія. – Але я живуча. Живуча й умію ховатися…