Білецькі

Страница 34 из 37

Шевчук Валерий

– То ти заграєш батькові, доню?

Мирослава відразу ж підхопилася і рушила гінко до фортепіано. Її жовта постать падала в сутінку. Мати встала й собі, ввімкнула настільну лампу, що стояла на інструменті, і світло залило помережаний чорними знаками нотний зошит. Дівчина помірно-сумно заграла "Елегію" Лисенка, спершу напівголосно, а тоді перейшовши на півтихо. Потім музика почата наростати, гучнішати й міцнішати, а тоді знову стишилася і зійшла на тихо. Зросла вдруге, зростивши ту ж таки високу хвилю, і знову почала затихати. Ванда шумко перегорнула сторінку, і Мирослава почала грати варіацію тієї-таки мелодії. Музика пасувала до цього вечора, навіть до їхньої розмови і до далекого батькового спомину. Можливо, колись давно, подумала Мирослава, цю ж мелодію з тим-таки почуттям слухала в авторському виконанні й Леся Українка – вона напевне відчувала те саме, що вони зараз. Сильвестр сидів, відсунутий від Ванди и дочки, в глибині сутінку і пізнавав чудову спорідненість із цими двома, так густо облитими жовтим світлом від настільної лампи. Не зміг утриматися й потягся до вина, неквапно допивши його. Все його тіло наповнилося відчуттям невимовної розкоші, а очі слізьми, і він не так уже сприймав музику, як виповнювався нею. Долинала до нього ясна пречистість музичних фраз, збуджуючи в ньому кожен нерв. Через це музика тривала в ньому й тоді, коли Мирослава закінчила грати, мати тихо зауважувала дочці ті кілька помилок, яких вона допустилася. Після того дівчина зіграла "Білі ночі" Чайковського і "Експромт" Шуберта, і всі ці три п'єски якось дивно змішались у Сильвестровій душі.

– Ну от, – звелася від фортепіано Ванда. – Як бачиш, дочка наша часу не марнувала.

Підійшла до столу й налила собі вина, в той час як дівчина потяглася до настільної лампи й вимкнула світло. Вони знову потрапили в напівсутінь, але Мирослава не встала від інструменту. Завмерла жовтою притьмареною плямою і наче щось наслухала в цьому вечері і в собі самій. Мати повернулася до неї (стояла біля столу з наповненим келихом), а Сильвестр відчув, що зараз відбудеться щось несподіване. В цей час Мирослава заграла. Спершу зовсім тихо, наче журкотіла в траві вода. Довкола розливалося сонячне проміння, і жовті квіти засипали землю. Вони задзвеніли раптом, як кришталеві, відтак прийшла візія ясного сонячного дня. Ще хвилина, і сонце м'яко розчинилось у м’якій сутіні, і тихий смуток вечора надійшов з тихими і синіми слізьми. Блідо вмирали звуки й барви, і тільки в глибині дзвонив і дзвонив струмок. Але він утомився також і тихшав, засинав, зникав, відтак з'явилася неясна тривога чи біль – щось попереджувало й насторожувало; вже ніч відчувалася, чорна ніч. М'яко, м’яко докінчував свою пісню струмок, і тихе зітхання пронеслося над землею – надходив спокій. Він уже надійшов, уже пойняв усе живе і рухливе і почав покривати світ мерехкою, синьою сіткою сну…

– Що це ти грала? – спитав голосно Сильвестр, і це вперше так прозвучав його голос у цьому домі.

Мирослава повернулася в його бік, засвітивши ясною плямою обличчя.

– Це те, про що ми говорили, тату, – сказала вона.

– Маєте вже щось таке, чого не знаю я? – спитала Ванла. – Просто це її дівочі вигадки. Техніки грання цими вигадками не здобудеш…

– Але ж це прекрасно, Вандо! – сказав тихо Сильвестр.

– Хіба що для тебе. – сказала строго Ванда. – А взагалі, це просте, дилетантське награвання. Я забороняю учням захоплюватися цим – вони всі до такого схильні. Замість глибоко й технічно опрацювати твір, вони бавляться.

– А мене воно схвилювало більше, ніж усе інше, – сказав Сильвестр.

– Це через те, що ти в музиці також дилетант. Покладись у цьому на мене.

Дівчина встала від фортепіано й неквапно пішла до них.

ї жовта сукня сяяла в сутіні.

– Вона й справді дуже здібна, Вандо, – сказав Сильвестр захоплено.

– А я й не перечу. Тільки до здібностей треба праці й праці. Нелегкої і безконечної праці!

Відтак сталося щось несподіване. Дівчина підійшла до батька, поривчасно обхопила його голову і голосно поцілувала. Рвучко відступилася й майнула з кімнати геть з якимось схлипом: чи то плачем, чи то сміхом.

Він сидів задерев'яніло. В глухій тиші почулися Вандині кроки – вона йшла до вимикача. Світло різко залило кімнату, і Сильвестр примружився. Побачив, що Вандині очі знову стали малі й колючі, вуста тонкі, а підборіддя тремтіло.

– Вже поїв чи їстимеш іще? – спитала вона зимно.

– Вже поїв, – підхопився він, злякано покліпуючи.

– Ходімо, я тобі постелю.

Вона пішла, лунко дзьобаючи зелену підлогу підборами, до дверей, за якими він мав тепер мешкати, і він уразився, яка вона неприродно-випростана. Мимоволі подався слідом, безвідмовно влягаючи її волі й наказові.

Тихо причинив за собою двері і здригнувся. Ванда стояла повернена до нього обличчям, і її очі полум'яніли.

– Ти ведеш нечесну гру, – сказала гостро.

– Я, Вандусю? – щиро здивувався він.

– Не вдавай із себе святого та божого, – сказала Ванда. – Я бачила, як ти замовляв Мирославі зуби ще там, у саду. Зі шкіри пнешся, щоб їй сподобатися.

– Хіба, Вандо? Ти мені сказала: будь такий, як є…

– А ти себе виставляєш не таким, як є. Граєш на її почуттях, чи ж я для того тебе пустила в свій дім?

– Як же мені вестися? – спитав він винувато.

– Не вдавай із себе казна-що! Не хвалися своєю особливою призначеністю і знайомством із великими людьми. Бо сам знаєш: ти без призначення і невеликий.

Він упокорено хитнув.

– Ти людина така ж, як і я. Але ти ще шукаєш прихистя. Я тобі його дала, отож скромний і тихий будь!..

Звів на неї очі й дивився. Наче хотів зрозуміти цю жінку і все, що навколо відбувається. Відчував не один дисонанс, але не міг ні з ким поділитися своїми думками і спостереженнями, йому й справді треба побути на самоті, щоб усе обміркувати. Але навіть зараз щось таке особливе відчував, щось недоказане, суперечне, а може, якусь ослабленість у тій, котра так рішуче й наполегливо виступала супроти нього. Здається, найлегше було б устати й піти з цього дому геть, бо його тут прийняли, принаймні ця жінка без особливої радості, але він знав, що все не так просто. Хтозна, може, вона по-своєму мстить йому за те, що свого часу відмовилася від нього, а може, намагається втримати оту свою не таку вже й безсумнівну правоту. Вона теж відчула, що він помітив її ослабину, через це не могла витримати його погляду, а повернулася й почала мовчки порядкувати, стелячи постіль.